– На маму неможливо було дивитися, так за місяць схудла. Я насилу вмовляв її з’їсти щось. Якби не її робота, не знаю, як би вона прийшла до тями після того, як батько покинув нас… Так Борис пояснював поведінку матері, після того, як представивши мене їй як офіційну наречену. Зустріла мене Марина Петрівна, м яко кажучи, холодно. Нуль емоцій, суворий погляд, ніякого сліду посмішки… Я злякалася по-справжньому. Вже не знаю, що більше вплинуло на її вдачу – чи то зра да чоловіка, чи робота (Марина Петрівна працює заступником прокурора). Ось мій наречений і намагався всіма силами заспокоїти мене… Але одну добру справу вона все ж таки зробила – пустила нас жити у свою двокімнатну квартиру в сусідньому будинку. Там ми й стали жити після весілля.
Минуло два роки, за цей час у нас народилася донька. Марина Петрівна дуже рідко відвідувала нас. Здобільшого відвідувала внучку. Дочка у нас вродилася криклива. Погано спала. Через це Борис спочатку перебрався спати в іншу кімнату, ставши поступово віддалятися від нас із дочкою, ну і як підсумок, місяць тому заявивши, що у нього є інша жінка, він збирається на ній одружитися після того, як розлу читься зі мною. – Ти ж розумієш, що раз квартира моя, то ти зі своєю дитиною маєш покинути її, – сказав він. Я весь день проnлакала. Куди я з дочкою піду? На що ми з нею житимемо?! А ввечері прийшла свекруха . Я просто кинулася до неї на грудях і розnлакалася.
Вона гладила мене по голові, і примовляла: – Заспокойся, доню. Я вас із онукою в обра зу не дам. – А як же Борис? – Нехай котитися до біса! – прогарчала свекруха. – Поkидьок! Весь у батька! – Він мене дружині з квартири. – Нехай тільки заїкнеться при мені про це! Без штанів залишу! За годину, Борис, зі сльо зами на очах, зви нувачуючи матір у зра ді, забирав із квартири свої речі. З того часу ми з дочкою живемо у цій квартирі. Борис, на помсту, намагався довести, що дочка не його, але в нього з цим нічого не вийшло. Тож виплачує аліменти на повну. Марина Петрівна часто приходити до нас і допомагає мені з онукою.
