Так уже вийшло, що маленький Сашко більше часу жив із дідом та бабусею у селі, ніж із батьками у місті. Точніше, з однорічного віку, жив він у бабусі з дідусем, а в мами з татом гостював раз на місяць. Коли хлопчику виповнилося шість років, не стало бабусі. Та й Семен Петрович ослаб ногами. От і переїхали дід із онуком до міста. Батьки працювали, а дід займався з онуком, готував Сашка до школи. – Мишко, я вагітна, – сказала Ніна. – Чудово. Я найщасливіший чоловік. – Дуже добре. Але як мені з усім цим справлятися, розуму не докладу. – З чим? – здивувався Михайло.
– Новонароджений, Сашко до школи піде. Плюс тато, що практично не ходить. – І що ти пропонуєш? – Треба тата в будинок для літніх людей віддати. Там за ним і догляд буде добрий. І під наглядом лікарів. Вони не помітили, що Семен Петрович задрімав, а Сашко прийшов на кухню і все чув. – Ви мене спитали! – закричав хлопчик на батьків. – Він мій найулюбленіший дідусь! А ви?! Я нікуди його не відпущу! Сам його доглядатиму! Плачучи хлопчик утік у свою кімнату, кинувся до діда і обійняв його. – Він нам такої провини ніколи не пробачить, – сказав Михайло. – Вибач. Я напевно дурість запропонувала, – сказала Ніна.
– Я путівку до санаторію візьму, може там йому ноги підлікують. Сашко ні на хвилину не захотів залишити одного діда. Тож у санаторій поїхав із ним. З санаторію Семен Петрович повернувся неабияк підлікованим. Лікування продовжували вже у місті. Ніна, під незмінним контролем сина, проводила свекра на масаж та інші процедури у поліклініці. Минув час. Семен Петрович тепер проводжає онука до школи і зустрічає, допомагає з уроками, тихенько співає новонародженій внучці колискову, даючи можливість невістці відпочити. І, звичайно ж, вивозить онуку гуляти у візку. – Дідусю, коли я виросту, ми з тобою повернемося до села. Господарство відновлюватиме, – каже Сашко.
