Місяць тому дружина наро дила мені сина. Це був наш первісток, дуже довгоочікувана дитина. У ліkарні був карантин, тож ми з дружиною не бачилися після полоrів, лише телефоном розмовляли. У лікарню я приїхав з великим букетом троянд, весь світився від щастя, був такий натхненний, що не одразу помітив бліде обличчя Арини. Я взагалі подумав, що це після полоrів вона ще не прийшла до тями.
І ось я передаю їй букет, беру малюка, розгортаю пелюшки, щоб побачити обличчя, і завмираю в жаху. Малюк з темною шкірою! Це при тому, що ми обоє із дружиною світлі. Я тоді просто розгубився, наче й наkричати хотів, але при цьому ні звуку видати не міг. А Арина дивилася на мене зі стра хом. Я думав спочатку, що вона мені зрадила. Додому ми поїхали у повній тиші.
Дитину я того дня більше на руки не брав. Поки я міркував, як поговорити, мені зателефонувала мама. -Сергю, ти вже бачив малюка? -Так, мам, Аріна мені зра дила! -Та не зра дила вона тобі, дурню, це всі наші гени! Вона розповіла мені все та фото надіслала. Сашенька вилитий твій прадід, я тобі фото покажу! Чесно кажучи, після цієї розмови та демонстрації фактів я видихнув з полегшенням. Ось так генетика може пустувати!
