Марія Іванівна розлила всім чай та відкрила полуничне варення. Щойно син із дружиною сіли за стіл, одразу почали скаржитися на свої проблеми, здебільшого фінансові. Жінка не могла і слова вставити, тому лише уважно слухала, зрідка кивала, висловлюючи тим самим свою увагу. Син постійно м’яко схиляв у розмові до продажу будинку. У результаті Марина Іванівна не витримала і спитала прямо: -Ну, зрозуміло все, а мені де жити? -Як де? В нас! Ми маємо трикімнатну квартиру. Невістка ствердно кивнула.
-Олеже, тобі вже тридцять років, може час навчитися розбиратися зі своїми проблемами без матері? -Мамо, ну я ж не винен, що з роботою зараз так туго! А тут ще Іра до школи йде, всяке потрібно, та й ремонт настав час робити… -Ну от і не потрібно було купувати такий крутий джип, якщо не мав гарантій, що потягнеш. І про потреби Іри знав. Натомість величезного кредиту можна було взяти невеликий і зробити ремонт. Олег дивився на матір із ледь стримуваним гнівом.
-Вічно ти найкраще знаєш, що і кому робити! Не хочеш допомагати, так і скажи, чого тягти гуму. Марія Іванівна важко зітхнула. -Ні не хочу. Я всю свою молодість присвятила тобі та твоїй сестрі. Одна вас ростила, але у вас усе було. У тебе і освіта є завдяки мені, тому зараз я хочу пожити для себе. Хочу пожити у спокої. Тут невістка не витримала і стала Марії Іванівні гидоти говорити. Син образився. Розлучилися на негативній ноті, але жінка про рішення не шкодувала.
