Робота в дитя чому будинку стала для мене тяжким випробуванням. Я за вдачею людина чутлива, тому взаємодія з дітьми, у яких таке складне життя, мені було в емоційному плані складна. Чоловік навіть умовляв піти з роботи, бачачи, як мені важко доводиться. Неможливо залишатися байдужою, коли віч-на-віч стикаєшся з тим, як несправедливий цей світ. Кожна дитина гідна мати кохання та турботу, сумно, коли малюки цього позбавлені. Але все-таки одна дитина особливо мене вразила. Олег потрапив до нас після того, як батьки його заrинули в ава рії.
Ніхто з родичів не взявся брати опіку, і малюк виявився у нас. Йому було лише чотири роки. Він ніяк не міг змиритися з тим, що мами та тата немає, постійно nлакав. Він не спав ночами, поrано їв, мені було його так шкода, що я всіляко намагалася трохи пом’якшити його rоре. Так вийшло, що я проводила з Олегом багато часу, що не залишилося поза увагою з боку решти персоналу. Старша з няньок мені стала робити зауваження, що я Олега привчаю до себе:
– Не можна дітей до себе привчати, тебе в іншу групу перевести можуть, а він стра ждатиме. Не треба намагатися пом’якшити долю дитини, що вже вдієш, якщо їй з нею не пощастило. – казала Наталія Анатоліївна. Але я не могла так чинити, продовжила багато часу проводити з Олегом. Незабаром Наталія Анатоліївна наполягла на тому, щоби мені дали іншу групу. На той момент я вже й сама дуже прив’язалася до хлопчика і не могла просто так відпустити. Ми з чоловіком вирішили врешті-решт уси новити його. Я дуже вдячна долі, що в нашій родині з’явилося таке щастя.
