Іван із Ніною дали життя двом дітям — Вовці та Любці. Взагалі, жили непогано, працювали одному заводі і працювали на благо сім’ї. Селище було хоч і маленьким, але було там всього вдосталь. І клуб, і аптека, магазини. Наші герої худобу тримали – це теж їм доход приносило. Гроші не витрачали на продукти, все своє вирощували, тож кожну вільну копійку відкладали. До 45 років нагромадили 50 000 тисяч. Тоді за ці гроші можна було три квартири або 5 машин купити. Але вони витрачати накопичення не поспішали, все на ощадкнижках тримали. Діти виросли. Син до армії збирався, а Люба до технікуму вступила. І ось якось увечері Іван запропонував своїй дружині вкласти кудись гроші, ніби відчував щось недобре. — Ніно, а може, купимо квартиру і будемо в місті жити? На заводі скорочують, город цей уже комом у горлі сидить. А якщо підприємство закриється, то всі аптеки, магазини закриються. Як ми тут житимемо? Ніні не сподобалася пропозиція чоловіка.
Вона хотіла бодай до пенсії дотерпіти, а потім уже вирішувати, що робити далі. Тут уже й син із армії повернувся, на механіка вивчився і в місті облаштувався. Діти приїжджали до села лише на свята, весь домашній клопіт звалився на плечі старших Жукових. Незабаром Любка вийшла заміж і оселилася в будинку свекрухи на краю міста. Вона ніби знову згадала сільське життя, але завжди хотіла жити в квартирі. Милася в тазі, туалет — на вулиці. Була невдоволена, але мовчала, бо тоді вже під серцем носила сина. Одразу після народження махнула вона до батьків, там хоч якась допомога. Приїхав потім Сашко дружину відвідати. Він сказав, що завод організовує житловий кооператив, але гроші потрібні. На троячку – 10 000, а на двійку – 7 000. Люба скромністю не відрізнялася, відразу почала у батьків просити фінанси на трикімнатну квартиру. Поплакала, поістерила, змилувались батьки і дали грошей.
Минали роки. Вовка теж почав квартиру собі шукати, щоби до Сибірі не відправили, а за пропискою розподілили. Він прибув на телеграф, щоб повідомити про це батьків. — Сину, що трапилося в тебе? Що за важливі переговори? — Я квартиру знайшов двокімнатну за 10 тисяч, дасте? — Гаразд, — зітхнула Ніна. Коли син прибув по гроші в село, мама своє рішення змінила: — Одружишся, тоді й поговоримо. Ти пропадеш один у квартирі, кубло там влаштуєш. Дівчата вішаються через міську нерухомість. Втратимо ми тебе, тому поки що змушені відмовити. — Яке кубло? Які дівки? Я вже не маленький. Ви зрозумієте, якщо я зараз квартиру не куплю, мене відправлять до Мухосранська. А нареченої в мене немає! – Сказав Володька, образився і поїхав. Коли дійшло до квартири Любки та Сашка, виявилося, що 10 000 мало. Інших грошей вони не мали.
Якось їм запропонували залишити ЖК, якщо внесок нема чим платити. Олександр так і вчинив. Гроші вони поклали на ощадкнижку і почали чекати найкращих часів. Прорахувалися – згоріли остаточно. Як і Жукові старші, котрі на ощадних книжках тримали всі свої накопичення. Подружжя втішало себе тим, що гроші зникли не тільки в них. Володька рвав і метав, адже міг уже давно жити у своїй квартирі, якби не принциповість матері. Через десять років Ніна пішла з життя, а за три роки й Іван. Зять їм подарував будинок, де вони прожили свої останні роки. Йому від заводу належало, ось він і зробив подарунок. Сам він із Любкою жив у малосімейці із спільною кухнею, бо дружина й мріяла. Володька одружився, став батьком і сам заробив собі на троячку.
