– Андрію! – крикнув йому хтось у слід. Андрій обернувся і, не побачивши нікого знайомого, продовжив свій шлях. – Андрію, зупинись! Стривай, Андрію! Молодий чоловік обернувся, побачив жінку років п’ятдесяти, але не впізнав її. “Можливо, якась родичка, яку я не пригадаю”, подумав він. Жінка підійшла до нього. – Ви це мені? – Запитав Андрій. – Так. Нам треба поговорити, – сказала жінка. – Кажіть, я слухаю, – молодик схилив голову набік, розглядаючи жінку, і намагаючись згадати її. – Андрію, я… Я твоя мама, – тихо сказала жінка. – Ви мене з кимось плутаєте. Моя мама зараз лежить у ліkарні. Я поспішаю до неї. У вас все до мене? – Обличчя Андрія стало кам’яним.
Жінка мовчала. Андрій обернувся, щоб піти. – Андрію, почекай! Я твоя справжня мати. Я народила тебе! – Жінка схопила його руку. – А та, інша, вона чужа тобі! – Ви помиляєтесь. Відпустіть мою руку. На мене мама чекає. – Я тебе народила! Я твоя мати! Я! – Ви щось плутаєте. – Я знаходжуся в здоровому глузді! – Ось як? А коли залишали місячну дитину перед дитбу динком, теж були в здоровому глузді?! – Я стояла поряд! Чекала поки тебе заберуть! – На вашу думку, це щось змінює?
– Ти ще молодий! Ти не знаєш, що життя іноді такі штуки може викинути, що змушений будеш піти на негідний крок. – Повторюю, жінко, це нічого не може змінити! – Але ж ти мій син! Мій! – Шукайте свого сина в іншому місці. – Де це? – Та в тому ж дитбудинку. Там багато сиріт. – Андрійко, але також не можна… Молода людина не дослухала її. Він повернувся і швидко пішов своєю дорогою. Жінка залишилася стояти на місці і дивилася йому у слід. Сподівалася, що Андрій зупиниться, обернеться. Але той йшов швидким кроком. І жодного разу не сповільнив руху.
