Коли я приїжджаю до свого рідного села, то всі люди, незалежно від того, знайомі зі мною чи не знайомі, дивляться на мене косо. Я завжди проходжу повз будинок своєї рідної матері, а йду тільки до тата. Жаль, що вони живуть і зараз в одному селі, але так склалася доля, я нічого не могла зробити тоді, та й зараз не можу. Я тоді вже навчалася в інституті, коли мама пішла від тата. Вона просто пішла до іншого, він працював бухгалтером у нас у селі у колгоспі.
Мама просила нас зрозуміти її, сказала, що покохала, теж хоче жити щасливо, а я людина вже доросла, живу своїм окремим життям, вона допомагатиме мені, не відвернеться. А потім мама народила Уляну, мою рідну сестру, вона пізня мамина дочка. Тато залишився жити зовсім один, він забрав до себе старих і став їх доглядати, так йому було легше, він не думав про зраду, за турботою за батьками минули його роки. Я вийшла заміж, маю гарну роботу, квартиру, добре влаштувалась у житті, ні на що не можу скаржитися. Батько мій зараз старенький, живе один. Я щовихідних навідуюся до нього в село, а мамин будинок проходжу завжди.
Хоча вона вибачалася не раз, але я спілкуюся з нею холодно, у мене немає до неї тепла, всі добрі почуття, які я відчувала – зникли ще тоді, багато років тому, коли вона проміняла нас із татом на свого чоловіка. Зараз у неї своя сім’я, а тато досі один. Я вирішила, що наглядатиму на старості тільки за татом, він для мене сім’я, моя рідна людина. А мама із сестрою для мене чужі. Я вже не тримаю образ, але знати їх не хочу. Нехай люди думають, що хочуть, але мене зрозуміє лише той, хто був на моєму місці. Таке дуже важко пробачити, особливо коли немає каяття.
