Я народилася і виросла у селі, у небагатій родині. Мої батьки дбали про мою бабусю, і після того, як її не стало, ми отримали невелику стару хатину на околиці села. – Це небагато, але наше, – казав мій батько. Моя мати захво ріла, коли я була ще маленькою і не могла багато працювати. Моєму батькові доводилося дбати про все домашнє господарство. Незважаючи на труднощі, мої батьки робили все можливе, щоб мене виростити. Вони могли покладатися тільки один на одного, а я була їхньою єдиною дитиною. Коли батька не ста ло від перевтоми, я залишилася сама з чоловіком Михайлом. Він був із сусіднього села і теж із бідної родини.
У нас було двоє дітей – син і дочка, але Михайло пішов від нас до іншої жінки у місті, де він працював. Я була безробітною і мені не було на що жити, тому я вирішила поїхати до Італії на заробітки. Я пропрацювала там 20 років, вирощувала дітей на відстані, купила квартиру та збирала гроші для себе. Але зараз моє здоров’я мене підводить, і я вирішила повернутися до свого села. Коли я розповіла про це своїм дітям, вони засму тилися і не хотіли, щоб я поверталася. Вони мали фінансові труднощі, і моє повернення означало для них додаткові витра ти. Незважаючи на їхнє небажання, я повернулася на батьківщину.
Я таємно накопичила значну суму грошей, щоб відремонтувати та покращити будинок. Я була щаслива повернутися до своєї маленької хатини, у місце, де я народилася і виросла. Однак я була розчарована тим, що мої діти ніколи не відвідували мене після мого повернення. Я зробила їм подарунок через нашого сусіда, але вони навіть не подякували мені. «Я багато для них зробила, купила їм дім. Тепер їхня черга думати про своє життя», – подумала я про себе. Я знайду роботу в селі і житиму спокійно. Я знаю, що не можу розраховувати на своїх дітей у старості, але сама подбаю про себе.
