Я народилася в селі, у мене було два старші брати. Незважаючи на велику різницю у віці між нами, я завжди вважала своїм обов’язком допомагати нашим батькам. Я допомагала мамі по господарству, а батькові – у саду. Мої брати, Ігор та Богдан, були бешкетниками і часто завдавали неприємностей нашим батькам. По дому вони допомагали неохоче, а іноді навіть ображали. Подорослішавши, вони переїхали до міста та стали автомеханіками. Якось Ігорю прийшла ідея відкрити свій автосервіс, але грошей не вистачило.
Вони попросили нашого батька допомогти, і той погодився позичити їм гроші. Пізніше обидва мої брати одружилися, у них народилися діти, і ми почали дуже рідко бачитися, хоча й до цього не могли хвалитися частими зустрічами. Я стала вчителем початкових класів і повернулася до нашого села після того, як вийшла заміж за свого чоловіка Андрія. Ми жили з батьками і допомагали їм з худобою та городом. На жаль, мій батько захво рів і попри зусилля лікарів його не ста ло. Моя мати була спустошена, і незабаром сама захво ріла.
Вона більше не могла ходити. У той період брати приїхали до мами лише одного разу, а решту часу ми з Андрієм самі доглядали маму. Коли й мами не ста ло, моїх братів не було на nохороні, і вони не брали участі у витратах на це. Через півроку вони з’явилися у нас на порозі, щоб вимагати свою спадщину : будинок нашого батька, який він заповів їм обом. Мене не цікавило, де я буду жити після продажу будинку. Мені боляче, що мої брати не були поряд з нашими батьками, коли вони найбільше їх потребували…
