Коли я росла, я завжди відчувала, що моя сім’я не любить мене. Мої батьки навіть не планували мене, і було ясно, що моя сестра Софія була їхня улюблениця. Їх не дуже хвилювала її сумнівна поведінка, наприклад, вагітність від хлопчика з її школи, старшокласника. Я завжди була тією, кому доводилося доношувати її речі та їсти те, що вона не хотіла чи не доїдала. Моя бабуся була єдиною, хто по-справжньому любив мене.
Вона була вчителькою географії та навчила мене всьому, що знала сама. Коли її не стало, я була спустошена. Але потім я дізналася, що вона залишила мені свою квартиру. Мені тоді було 19 років, тож мої батьки не мали на неї жодних прав. Звичайно, моя мама була незадоволена, коли дізналася про це. Вона хотіла, щоб я продала квартиру і поділила гроші порівну між усіма.
Але я знала, що не можу віддати те, що їм не належить. Батьки звинувачували мене в невдячності, але я нарешті відчула себе вільною та умиротвореною. Я зустрічалася з хлопцем уже рік і квартира була ідеальною для нас. Я не хотіла відмовлятися від неї тільки тому, що на мене давила моя сім’я. Вони ніколи не дбали про здоров’я моєї бабусі і навіть віддали мою кімнату сестрі, як тільки я переїхала жити до гуртожитку під час навчання в університеті.
Я знала, що бабуся не захоче, щоб її квартира дісталася їм, тож я стояла на своєму. Мама дзвонила мені щодня і навіть зустрічалася зі мною біля будинку, вимагаючи, щоб я продала квартиру. Це було нелегко, але я знала, що маю постояти за себе і за те, що мені дісталося у спадок.
