Ми з Петром жили в одному селі, але були з різних сімей. Я належала до бідної сім’ї, а Петро був із багатої. Коли ми почали зустрічатися, моя мама побо ювалася наших стосунків, бо вважала, що багаті одружуються тільки з багатими, а в мене не було жодних надій на світле майбутнє. Проте щирість Петра і серйозність його намірів переконали мене не зважати на її застереження. Якось, проходячи вулицею, ми зіткнулися з батьками Петра.
Його мати, Ганна Іванівна, не привітала мене, а батько був байдужим до ситуації. Провівши мене до дому, Петро пішов до бабусі, пообіцявши незабаром повернутися. Проте минали тижні, він не приходив, і я все більше турбувалася. Коли я прийшла до нього додому, Ганна Іванівна повідомила мені, що Петро зустрів іншу дівчину і збирається незабаром одружитися. Незважаючи на мою недовіру та душевний бі ль, я не могла поїхати до нього туди, де він жив у цей момент, оскільки це було надто далеко.
Врешті-решт через рік я вийшла заміж за Степана, і в нас народилася дочка Оксана. Минули роки, чоловіка вже не було на цьому світі, коли дочка повідомила мені, що її хлопець прийде до неї у гості. Коли я відчинила двері, то була сильно вражена, побачивши Петра, вірніше – молоду людину, дуже схожу на нього.
Як виявилося, цей юнак, Андрій, був сином Петра від попереднього шлюбу. Ми готувалися до весілля, і на першій зустрічі Петро вибачився за те, що залишив мене. Я вибачила його, і наші діти, Оксана та Андрій, одружилися. Ми з Петром теж зійшлися після стількох років і почувалися так, ніби ніколи не розлучалися. Ми вірили, що це доля, і що ми завжди мали бути разом.
