Сусідська дівчинка Надія, яка була молодша за мене на двадцять років, часто відвідувала мене, і ми прив’язалися один до одного душею та серцем, незважаючи на різницю у віці. Вона виросла сиротою: її батьки пішли з життя, коли їй було лише п’ятнадцять років. З того часу я стала для неї матір’ю, сестрою та найкращим порадником. Хоча мені було нелегко піклуватися про неї, я справлялася сама з її допомогою, тому що вона допомагала мені всім, що могла.
Мій син, Юрій, закінчив школу, вступив до університету та знайшов роботу у столиці, де й залишився. Він іноді приїжджав, але завжди був надто зайнятий, і я не могла змусити його приділяти мені більше уваги. Надя стала моєю єдиною підтримкою: приносила ліки, купувала хліб і молоко, пилососила хату, пекла пироги, сиділа зі мною, щоб поговорити та заспокоїти. Минулого тижня Юрій повідомив мені, що одружується і за місяць планує приїхати в гості.
Я була рада за нього, але відчувала себе чужою, оскільки він майже не приїжджав, коли мені це було необхідно, і кожне моє прохання сприймав як закид. Коли Юрій та Віка приїхали через місяць, вони були сумними і їм не було чим зайнятися в селі. Син навіть не запитав, чи мені потрібна допомога, мовчки зібрав речі і поїхав. Замок на моїх дверях уже розвалився, а кран почав текти…
Він обіцяв повернутися, але я знала, що можу розраховувати лише на Надю. Того ж дня, не довго думаючи, я взяла документи і пішла до нотаріуса, щоби переписати свій будинок на Надію. Коли Юрій дізнався про це, він подзвонив, щоб накричати на мене, але я кинула слухавку, знаючи, що не зрозуміє мого рішення. Родичі засуджували мене за те, що я переписала будинок на чужу дитину, але я вчинила так, як мені підказувало серце.
