Марія опинилася в ситуації, за яку колись засу джувала інших – у стосунках із одруженим чоловіком. Борис Дмитрович, її начальник, освідчувався їй у коханні та намірі втекти від дружини, але Марія вагалася. Вона згадала слова, які колись сказала kоханці свого колишнього чоловіка Юлії, що “на чужому нещасті щастя не збудуєш”.
Незважаючи на своє первісне небажання, Марія зрештою поступилася наполегливості Бориса і почала з ним стосунки. Але совість обтяжувала її, і вона бо ялася наслідків їхнього вчинку. Коли до неї підійшла Люба, дружина Бориса, Марія ледве могла дивитись їй у очі.
Люба спробувала переконати Марію, що, забравши чоловіка, вона завдасть болю всім, а не тільки їй, але Марія стояла на своєму і згадала слова Юлі, які колись їй сказала. Марія не хотіла мститися Юлії, але вона також вважала, що Борис заслуговує на щастя… з нею. Зрештою, Марія вирішила дати шанс їхнім стосункам. Вона розуміла, що Борис буде нещасливим із дружиною.
Вона вірила, що життя – це бумеранг, і якщо їй і Борисові справді судилося бути разом, то врешті-решт все вийде. Рішення Марії продовжити стосунки з Борисом було непростим, і вона щодня боролася з почуттям провини та наслідками своїх дій. Зрештою вона пішла на поклик свого серця і ризикнула дати волю своїм романтичним почуттям, сподіваючись, що все складеться найкращим для всіх чином.
