Коли я прибула до полоrового будинку, в палаті поряд зі мною була молода дівчина, яка щойно народила хлопчика. Бажаючи поспілкуватися з кимось, я почала розмову, але вона, здавалося, не хотіла вступати в неї. Спочатку я списала це на втому, але незабаром дізналася про її зворушливу історію. Дівчину звали Дашею, і в ніжному віці сімнадцяти років вона повелася на слова її першого хлопця, який був старший за неї на два роки і присягнув у вічному коханні.
Невдовзі, наситившись нею, він поkинув її. За кілька тижнів Даша виявила, що вона ваrітна, а ось її хлопець відмовився визнати дитину, натякаючи на обман із її боку. Даша ледь не впала у відчай, але її вірний друг надав їй підтримку. Все б ще нічого, але її випробування посилилися, коли її батьки заявили про своє небажання допомагати у вихованні дитини, ставлячись до неї як до ізгоя. Вони зви нуватили її вагітність у всіх сімейних розбратах.
Ставши матір’ю, Даша була в розгубленості: батьки заборонили їй повертатися з дитиною, а віддавати його в дитя чий будинок було несамовито важко. Зі сльозами на очах вона довірилася мені, попросивши забрати з собою і її малюка. Мій стан тоді вимагав медичної допомоги, і мене на якийсь час відвезли. Коли я повернулася, Даші та її речей уже не було. Медсестра сказала мені, що вона пішла, покинувши свого сина.
Чи це були післяпологові емоції чи материнські інстинкти — я не знаю. Але результат виявився несподіваним. На моє прохання лікарі зареєстрували дитину Даші на моє ім’я. Малюк знайшов будинок. З пологового будинку я вийшла з двома малюками на руках. Мій чоловік спочатку був вражений, але коли я пояснила обставини, він зрозумів і підтримав моє рішення.
