Валентина Павлівна неспокійно затрималася на місці, перш ніж змахнути пилюку з лави і сісти. -Доброго дня, мамо, – нерішуче почала вона. – Перепрошую за довгу відсутність, але ти знаєш, як гарні часи змушують нас забувати і відкладати такі візити. Однак, коли виникають проблеми, ми завжди повертаємось до наших матерів. Зараз я зіткнулася з проблемою. Вона порилася в сумці, щоб дістати паперові серветки. -Моя дочка, Оленька, твоя онучка, чекає дитину, – зізналася вона мовчазному надrробку.
Валентина Павлівна ніколи не хотіла відпускати її до міста, боячись, що щось може статися. Але Оля продовжувала освіту, і тепер вона була вагітна у 20 років, а до закінчення навчання залишалося два роки. Незважаючи на невизначеність, Оля рано зізналася матері про вагітність. Вона жила у гуртожитку, а батько дитини не був зацікавлений у шлюбі. Сама Оля теж не горіла бажанням виходити заміж. Валентина турбувалася про тиск суспільства та можливості пліток, які могли б зруйнувати життя її дочки.
Проте вона пам’ятала, як її власна мати не піддавалася засудженню суспільства. Іван – її другий чоловік – наполягав на тому, щоб дочка народила дитину, та обіцяв свою підтримку. Сама Валентина роздумувала, чи варто переривати вагітність дочки. Розмірковуючи, вона дивилася на мовчазний надгробок. Вона згадала, як її мати втручалася у її власне життя, саботуючи її шлюб із Петром, який у результаті виявився поганим чоловіком. Після того, як Валентина вийшла заміж за Івана, який глибоко любив її, вона почала вірити, що втручання матері було на краще.
Зрештою, Валентина вирішила, що народження дитини – це благословення, а не проблема. Вона вірила, що село незабаром забуде про плітки, а її тямуща дочка зможе відновити навчання після народження дитини. Нарешті вона не забула повідомити матері, що Іван живе в неї після того, як його будинок згорів через несправну електрику. Він оселився у старій кімнаті матері. На цьому Валентина низько вклонилася та вирішила порадити Олі прийняти материнство як радісну подію, а не як тягар.
