Чудовий вечір огортав магазин своїм приємним літнім повітрям. Я стояв біля каси, трохи збентежений і закипілий, бо не міг знайти свій гаманець. Касирка з усмішкою терпляче пробивала мої покупки, а я все більш насторожено оглядав свою сумку, наче сподіваючись, що гаманець раптом з’явиться сам собою. З кожною секундою паніка наростала, і я почав представляти жахливі сценарії – втратив гаманець у громадському транспорті, випадково залишив його на роботі або раптом став жертвою кишенькового злодія.
Мої вибачення перед касиркою звучали все більш непереконливо, коли раптом сталося щось несподіване. Несподівано, пролунав приємний голос: “Дозвольте, я оплачу його покупки”. Я повернувся і побачив жінку з усмішкою на обличчі, яка готова розплатитися за мої товари . Миттю я відчув коктейль зі змішаних емоцій – подив, подяку та трохи сорому. Ще секунду я переглядався із цією загадковою жінкою, перш ніж впізнати її.
– Аня? – прошепотів я, ніби підтверджуючи власні припущення. – Так, це я, – посміхнулася вона. За цей короткий момент спливли спогади про шкільні роки та дружні пригоди. Ми втратили зв’язок після закінчення навчання, кожен пішов своїм шляхом, і життя змусило нас забути одне про одного. Вона оплатила мої покупки, ніби час повернув нас до моменту, коли ми були однокласниками, готовими допомогти один одному без будь-якої причини.
Наші очі зустрілися востаннє, і я зрозумів, що зустріч із нею – це більше, ніж випадковий збіг обставин. Коли я вийшов із магазину, в руках у мене були покупки та багато думок. Доля могла підкинути стільки несподіванок, але та незабутня дамочка та її неймовірна доброта повернули мене до того моменту, коли ми були просто друзями, і показали, що іноді навіть випадкові зустрічі можуть нагадати нам про наші справжні цінності.
