Світло кухонної люстри мерехтіло в бризках гарячого борщу, коли свекруха, Людмила Іванівна, з несхваленням в очах, забрала половник у Ані. — Ну, хто ж так борщ варить? — звучало це наче вирок. — Зовсім не за нашим рецептом! Аня стояла перед нею, остаточно розгубившись. Насправді дівчина вкладала душу в кожну страву, намагаючись привнести в цей будинок щось нове, щось зі свого дитинства, своїх спогадів.
Але Людмила Іванівна завжди знаходила до чого причепитися. — Я просто хотіла… — почала Аня. – Хотіла що? Зіпсувати традиційний рецепт? – перебила її свекруха. Очі Ані сповнилися сльозами, і вона, не промовивши ні слова, вибігла з кухні. У коридорі її зустрів чоловік Дмитро. – Знову? — спитав він, побачивши її засмучене обличчя. — Дімо, я не можу більше так. Чому твоя мати завжди критикує мене? Я ж просто хочу, щоб усі були щасливі.
Дмитро взяв її за руки. — Я знаю, що ти намагаєшся. І я ціную це. Не сприймай її слова близько до серця. Раптом у коридор вийшла Людмила Іванівна з тарілкою борщу в руках. — Аня, — почала вона, — вибач. Я знаю, що була надто строга. Твій борщ насправді дуже смачний, просто… не такий, як я звикла. Аня здивовано подивилася на неї.
— Мама має рацію, — сказав Дмитро. — Ми просто звикли до одного смаку, але це не означає, що інший смак є поганим. Аня посміхнулася і підійшла до свекрухи. — Може, завтра я приготую ще щось? Цього разу щось класичне, але з моєю родзинкою? Людмила Іванівна кивнула і поцілувала невістку в лоба. — Нехай цей випадок стане початком наших спільних кулінарних пригод.
