Іван був наймолодшим в сім’ї. Йому подобалося жити серед старших братів, з якими можна було і пограти, і подуріти. Але жили вони бідно, тому Ваня постійно доношував речі за старшими. Всі однокласники насміхалися над ним з цієї причини. Вони називали його голодранцім і не давали спуску. Його мама працювала звичайною медсестрою. Жінка часто брала додаткові заробітки, тому Іван був наданий сам собі. Неохайний вигляд давав дітям ще один привід для закидів. Він сидів за партою один.
Вчителі не захищали його, вони теж жартували над ним. Ваня почував себе дуже ніяково в таких ситуаціях. Але вчився хлопчик на одні «п’ятірки». Фізика і математика були улюбленими предметами. Та й гуманітарні науки давалися Вані легко. Він за раз запам’ятовував вірші. Одного разу Іван розповідав на літературному вечорі про Блока, а із залу долинали мерзенні шпильки. Він гідно закінчив свій виступ, подякував за увагу, а в цей момент хтось плюнув йому в обличчя жеваной папером з трубочки.
Тоді терпіння у юнака і лопнуло: — Ви пошкодуєте про все! Я обіцяю! Я виросту, куплю школу разом з педагогами. Ви все розумієте, але буде пізно! Він був сповнений власної переваги, а зал зайшовся від сміху. Пройшли роки. Іван успішно закінчив ВНЗ. Він відкрив свою справу і благодійну організацію, яка допомагала малозабезпеченим сім’ям. Життя його склалася найкращим чином: сім’я, кар’єра, здоров’я. Одного разу він заїхав в рідне село і побачив, що його школа закрита.
Як з’ясувалося, будинок визнали аварійним, і діти були змушені ходити на заняття в сусіднє селище. У цей момент по щоці скотилася сльоза, він згадав все глузування однокласників і вчителів. Допустити цього Іван не міг. Він, звичайно, боровся з безглуздими думками, відганяв від себе підступні плани, щоб діяти розсудливо. Батьки його правильно виховали, помста була йому чужа, тому співчуття до людей взяло верх.
Він скасував усі зустрічі, викликав свого помічника і показав фронт робіт. Він не тільки фінансував ремонт, але і контролював всі етапи. Директор і все педагоги із захопленням дивилися на свого випускника. Вони теж пам’ятали, як отруювали його дитинство, і в цей момент відчували сором і докори сумління. Вчителі боялися до нього підійти, але він зробив це сам, сказавши: — Дякую вам за уроки життя!
