Віра Миколаївна насолоджувалася спокоєм узбережжя, коли поряд сів незнайомець. У його руках була запашна, відварена кукурудза. “Хочете спробувати?” — чоловік простяг їй один з качанів, помітивши її розгублений погляд. Віра розглянула його уважніше. У його очах грав кумедний щирий блиск. “Сергій?” — пошепки видихнула вона.
Чоловік усміхнувся. “Вірочка, ти мене впізнала! Скільки років, скільки зим! Як ти тут виявилася?” Віра здивувала. “Тут же моя дача. А що ти тут робиш?” Сергій засміявся. “Мені тут подобається відпочивати, але я й гадки не мав, що зустріну тебе.” Обидва згадали безтурботні дні дитинства на селі: літні канікули, гонки на велосипедах, перші поцілунки на березі річки.
“Ти пам’ятаєш, як ми влаштовували пікніки на галявині біля лісу?” – почав Сергій. “І як ти одного разу впустив мою улюблену ляльку в річку?” — Віра вдавано спохмурніла. Сергій збентежився. “Так, вибач мені за той раз. Я був такий невмілий.” Вони розмовляли, наче час не мав значення. Минулі роки ніби зникли, і знову перед ними була та молодість, сповнена безтурботності та радості.
Віра зупинилася. “Сергію, чому ми втратили зв’язок?” “Доля,” – відповів він. – “Я поїхав вчитися, потім робота, сім’я. Але ти завжди була в моєму серці.” На очах Віри з’явилися сльози. “Мені так не вистачало тебе.” Того вечора, під звуки моря, що шумить, між ними щось перегукнулося. Вони зрозуміли, що їхні почуття, що спали всі ці роки, нікуди не зникли. Новий розділ у їхньому житті тільки починався…
