Надвечір, коли Олена готувала вечерю, двері раптово відчинилися, і в кімнату увірвалася стара сусідська баба, замахавши руками. “Ой, Олено, виміряй, будь ласка, мій тиск, мені щось погано!” – схвильовано сказала вона. Олена, здивовано дивлячись на неї, заспокійливо промовила: “Та що ж з вами, Агафіє Петрівно? Сідайте, заспокойтеся.” Поки Олена шукала тонометр, Агафія Петрівна, з тремтячими ногами, сіла на кухонний стілець.
Вимірявши тиск, Олена здивовано сказала: “Все нормально з вашим тиском. Може, щось інше непокоїть?” Бабка подивилася на неї, і в її очах майнуло щось на кшталт збентеження: “Та ні, доню. Просто… Ой, мені так самотньо. Всі діти поїхали, а онуків майже не бачу.” Олена зрозуміла, що насправді бабуся просто шукала спілкування та уваги. Вона пошкодувала її, посадила поряд на диван у вітальні і почала наливати чай.
“Розкажіть, як минає ваш день? Чим займаєтеся?” Агафія Петрівна, спочатку стримано, потім все впевненіше почала розповідати про свої будні, про те, як доглядає свій маленький сад, і як сумно дивитися на порожню гойдалку, на якій раніше каталися її онуки. “Агафіє Петрівно, знаєте, що я думаю? Нам варто проводити більше часу разом. Ви можете приходити до мене, коли захочете”, – сказала Олена, посміхаючись.
У сусідської бабусі покращився настрій, і її очі загорілися радістю. “Ти така добра, Оленко. Я обов’язково приходитиму. Може, навіть допоможу тобі з садом або чимось іншим.” З цього дня їхня дружба тільки зміцнювалася, і будинок Олени став для Агафії Петрівни другою домівкою, де їй завжди було тепло та затишно.
