Аня йшла додому після довгого робочого дня, насолоджуючись теплим літнім вечором. Раптом її роздуми порушив незнайомий чоловічий голос: ”Ох, яка лялечка йде вулицею!” Дівчина зупинилася, її щоки залилися фарбою від обурення. Вона була готова поставити на місце зухвальця. Зважившись, Аня розгорнулася, і її очі широко розплющилися від подиву.
Перед нею стояв Іван – найкращий друг її дитинства, якого вона не бачила вже кілька років. “Ваня?!” – Вирвалося в неї. Він усміхнувся і підморгнув: “Так, це я. Просто вирішив трохи пожартувати. Ти навіть не уявляєш, як я радий тебе бачити.” Аня похитала головою в подиві та сміху: “Ти що, вирішив повернутися в дитинство і кепкувати з дівчаток?”
“Ну що ти,” – засміявся Іван. – “Просто, пам’ятаєш, як ми раніше грали в наздоганяння? Твоя реакція завжди була безцінною!” Обидва сміялися, згадуючи дитячі витівки. “То що ти робиш у цьому місті?” – Запитала Аня, помітивши, що час летить, а вони стоять прямо на вулиці. “Повернувся через роботу. І, чесно кажучи, сподівався зустріти тут когось особливого,” – Іван глянув на Аню з теплом в очах.
Вони провели весь вечір у кафе, згадуючи минуле та обговорюючи майбутнє. Виявилося, що обоє все ще шукають своє місце у цьому світі. Напевно, їхні шляхи знову перетнулися, щоб разом шукати відповіді на хвилюючі питання. Той жарт на вулиці став поворотним моментом у їхніх стосунках. З дитячих друзів вони стали найкращими друзями у дорослому житті, і хтозна, що принесе їм майбутнє. Але одне було ясно: Іван та Ганна знову знайшли один одного.
