Агата була відома в офісі своїми зарозумілими манерами. Вона завжди знаходила причину поскаржитися чи висловити своє невдоволення. Цей день не став винятком. – Знову ця прибиральниця залишила своє відро посеред кабінету! – репетувала Агата, входячи в офіс. Багато колег просто переглянулися, вже звиклі до її вибухів. Проте начальник, чиє робоче місце було в окремому кабінеті, почув увесь цей кіпіш.
– Агато, швидко до мене, – голосно крикнув він зі свого кабінету. Дівчина підійшла до дверей з обережністю, підозрюючи, що вона щось наробила. – Увійдіть, – запросив її начальник, і вона слухняно увійшла. – Ви вирішили поскаржитися на прибиральницю, думаючи, що вона робить свою роботу погано? – почав він. – Але, пане директор, вона постійно залишає свої речі де попало! – намагалася виправдатися Агата.
– Мені здається, ви просто шукаєте привід пожуритися на когось. Чи не так? – Запитав начальник. Агата мовчки опустила очі. – Слухайте мене уважно, – продовжив він, – ви прибиратимете свій кабінет самостійно. Якщо це вас не влаштовує, ви можете звільнитися будь-якої миті. – Але я… – почала було Агата. – Ніяких “але”. Ми цінуємо кожного працівника нашої компанії, і прибиральниця не є винятком. Вам слід навчитися поважати працю інших людей, – закінчив начальник.
Агата покинула кабінет, червона від сорому. Наступного дня, прийшовши на роботу, вона принесла прибиральниці каву та вибачилася за свою поведінку. — Пробачте мені, будь ласка, — сказала вона, — я справді не мала рації. Прибиральниця посміхнулася у відповідь: – Всяке буває. Головне – усвідомлювати свої помилки. З того дня ставлення Агати до колег кардинально змінилося, а її зарозумілість зникла – як і слід було очікувати.
