Ганна налила ароматну каву в дві білі чашки, тремтячими руками поставила їх на стіл і сіла навпроти свекрухи. Її очі виглядали схвильованими, а дихання було частим. Лідія Федорівна вилучила момент мовчання. ʼʼДочко, що трапилося? Ти мене лякаєш.’’ ‘’Лідія Федорівна,ʼʼ почала Ганна, спрямувавши на свекруху свій пронизливий погляд, ʼʼЯ повинна вам дещо розповісти. Я народила Славка, насправді, не від вашого сина…ʼʼ
Лідія Федорівна відсахнулася, її очі розширилися від подиву. ʼʼЩо ти кажеш? Це якийсь жарт?ʼʼ ʼʼНі,ʼʼ продовжувала Ганна, ʼʼМені було страшно розповісти вам про це раніше. Але мовчати довше я не можу. Славко – від іншої людини, але коли я дізналася про вагітність, ми з вашим сином вже планували весілля. І він вирішив взяти на себе відповідальність за дитину.ʼʼ Свекруха довго мовчала, намагаючись переварити почуте.
ʼʼА Михайло про це знав?ʼʼ ʼʼТакʼʼ – Ганна кивнула. ʼʼМи обидва знали. І вирішили разом виховувати Славка як свого рідного сина. Але зараз, коли Мишко пішов, я не можу більше приховувати правду. Я мала вам сказати.ʼʼ Ліда Федорівна взяла до рук чашку кави: вона тремтіла всім тілом. ʼʼЯ… я розумію, що це було важке рішення для вас обох. І я вам вдячна за те, що вирішили розповісти мені правду. Але мені потрібен час, щоб переварити все це.ʼʼ Ганна кивнула головою.
ʼʼЯ розумію. Я готова чекати, поки ви не приймете цей факт.ʼʼ Того ж вечора Лідія Федорівна підійшла, подивилася на свою невістку і сказала. ʼʼСловко – мій онук, незалежно від того, хто його біологічний батько. Це ви виховали його, і він став частиною нашої родини. Але все одно дайте мені час звикнути.ʼʼ ʼʼЗвичайноʼʼ – прошепотіла Ганна. Обидві жінки розуміли, що шлях до зцілення буде довгим, але вони були готові пройти його заради майбутнього хлопчика, якого обоє любили безмірно.
