Цього року мої далекі родичі знову вирішили, що в моєму будинку занадто багато вільного місця, і поселили свою дочку, за їхніми словами, майбутню студентку, до нас. Ось тільки вони якось забули, що будинок-то мій, між іншим, і треба було запитати спочатку у мене, чи можна її поселити. Але ж в минулому році мені вже дзвонили з пропозицією поселити якогось пацана у себе, навчається він в моєму місті, бачте та й потім, сказали, що знайдуть йому новий будинок. Я, звичайно, ж відмовила їм.
Не буду я ділити свій будинок з незнайомцем, про якого раніше навіть не чула, і який навіть стверджує, що він мій далекий родич. Після моєї відмови всі родичі, звісно, відразу ж обра зилися. Так, гаразд, вони обра зилися, так ще й, подзвонили моїм родичам, посkаржилися, яка я поrана, еrоїстична і жа дібна. На цей раз все так само. Знову якісь далекі родичі з татової сторони, про яких я вперше чую, і знову ту ж пропозицію: – Катюша, тільки ти можеш нам допомогти! Наша Олена вже буде в місті вчитися, житло їй потрібно, а ми про тебе згадали.
У тебе ж знайдеться зайве ліжко або, може, диван? Нехай місяці два у тебе залишиться, ти просто дивись, щоб в поrану компанію не потрапила і нормально харчувалася. Ну що? Можна? Я вже знаю, що відповідати в таких ситуаціях: – Взагалі – то, ні , не можна, — прямо і коротко. Не розумію: невже вони всіх родичів по черзі запитують таке, або на мені відразу зупинилися? Я не збираюся ділити дах з кимось, крім членів моєї сім’ї. Невже з усіх їхніх знайомих тільки я живу в цьому місті і тільки у мене двокімнатна квартира?
