Щодня я починаю з товкучки в автобусі. Не найприємніше заняття, але доводиться терпіти, бо з нашого району лише один автобус доїжджає до центру міста. Від мого будинку потрібно їхати приблизно півгодини, і це просто щастя, якщо пощастить сидячи поїхати. Того дня мені й пощастило, я сів і чекав, доки буде моя зупинка. Щоразу людей заходило все більше і більше. Місця не було, щоб упасти, дехто навіть не тримався, бо тиснява притримувала всіх людей. Ніхто не обурювався, ми ж звикли так щодня їздити.
Всі думали, що краще таким чином, ніж ще півгодини чекати на інший автобус. І ось посередині нашого шляху автобус зупинився. Повисла тиша. Спочатку люди мовчали кілька хвилин. Потім почали дивитися у вікно, може, щось трапилося на вулиці. Але жодних ава рій чи інших інцидентів не було видно. Я сидів у самому кінці, мені взагалі взагалі крім спин, рук і сумок нічого не було видно. Тут наша хвостова частина автобуса почала турбуватися.
Люди стали і виявляти невдоволення: -Нічого не відбувається, а ми просто стоїмо. Хоч би двері відчинили. -Та все лише 7 хвилин стоїмо, нічого страաного. -Та я за ці 7 хвилин уже встиг би пішки до роботи дійти. А потім усі помітили, як кондукторка похапцем намагається пролізти повз людей, щоб дійти до хвостової частини. Вся почервоніла, доки пробралася, повідомила: -Дорогі пасажири, вибачте, але у нашого водія живіт скрутило, ось він зараз з туалету вийде і далі поїдемо. І тут усі люди заспокоїлися, увійшли до становища. Чи мало з ким і коли такий може статися.
