Ми з Толею одружилися півроку тому. Наші з ним батьки спочатку були проти нашого шлюбу. Не проти мене чи Толі конкретно, а проти шлюбу взагалі. Толя цього року закінчив університет, і як молодий фахівець отримує невисоку зарплату. Я ж поки що вчуся. Та ще й на безкоштовному відділенні. Тут із перепустками уроків суворо, тому працювати я не можу. Ось батьки й вимагали, щоб ми не поспішали із шлюбом. Але ми не захотіли чекати. Тоді батьки сказали: – Якщо ви такі розумні, то живіть як хочете! І ми, з гордо піднятою головою, пішли жити в орендовану кімнату.
На більше чоловіка не вистачало грошей, а влаштуватися на другу роботу я його відмовила. Мені він поряд потрібний. Натомість сама влаштувалася на підробіток у вихідні. Хазяйка квартири, Галина Йосипівна, виявилася жінкою з бзиком. Вимагає, щоб ми заощаджували воду та електроенергію. Здавалося б, яке її діло. Адже платимо ж ми зі своєї кишені. Але ні. Вона контролювала всі наші енерговитрати. – Катенько, ну як так можна, митися двічі на день? Одного разу на пару днів більш ніж достатньо! – каже вона мені.
– Але, Галино Йосипівно, адже платимо за воду ми. Яка вам різниця, скільки ми заплатимо? – Дивувалася я. – Все одно, вам з чоловіком треба менше митися! – Це що?! Ви електрообігрівачі увімкнули? Ви знаєте, скільки він струму жеруть?! Вимкніть негайно! Краще тепліше одягнутися! – обурювалася вона, коли погода похолола, а опалення ще не включили… І так скрізь і всюди. Ахі – охи з будь-якого приводу. Витримали ми цей економ контроль два місяці. Потім перебралися до іншого житла. Нічого, через півроку я отримаю диплом, влаштуюся на роботу, і ми нарешті зможемо винайняти квартиру, а не кімнату. Щоб господарі над вухом не свербіли.
