Погано пам’ятаю своє дитинство. У спогадах яскраво відобразилося лише те, що мені часто було холодно, а також часто відчувала голод. Мені не пощастило народитися у сім’ї алкоrоліків. Мама з татом nили і їм не було діла до чогось ще. Коли мені було чотири роки, небайдужі сусіди повідомили про мою сім’юдо відповіднихдержавних структур, мене забрали до дитя чого будинку.
Дитя чий будинок зустрів мене недружніми, холодними стінами. Я пам’ятаю, що часто почувала себе поkинутою і самотньою. Через два роки до мене почала навідуватися сімейна пара. Висока Тамара з червоною помадою та м’якими руками, а так само усміхнений Василь одразу справили на мене позитивне враження. Я знала, що дітей відвідують для того, щоб забрати до сім’ї, але я не вірила, що мені пощастить.
Але під час однієї прогулянки Тамара мені розповіла: – Малятко, знаєш, багато років тому ми вси новили хлопчика. Нещодавно з’ясували, що в нього є сестра, це ти. Ми хочемо і тебе забрати. Ти станеш нашою донькою? Я хочу висловити нескінченну подяку цим людям за те, що об’єднали мене з братом, подарували любов та турботу, подарували справжній дім. Не знаю, як склалася б моя доля без їхнього доброго втручання.
