Цієї осені я потрапила до ліkарні зі своїм сином. Моя дитина захво ріла на пневмонію внаслідок про студи в дитячому садку. Це щось жа хливе, і я згадую, як ми з чоловіком були в стра ху того часу. Температура піднялася, тож серед ночі викликали швидку допомогу, і нас поклали до ліkарні під краnельниці. На щастя, все пішло за планом. Наш хлопчик став почуватися краще і міцніше. Під час мого перебування в ліkарні я була свідком різних подій. Але найбільше мене торкнулася історія двох сестер, від яких відмовилися батьки. Старшій дівчинці було близько шести років, а її молодшій сестрі – близько трьох років. До них не дозволяли підходити ліkарі.
Вони стверджували, що здорові та що на них нічого не вплинуло. Звичайно, це правильно, але пневмонія не передається. Там було трохи складніше. Насправді ліkарі не хотіли, щоб до дітей ставилися інакше. Вони не хотіли, щоб діти емоційно прив’язувалися до будь-кого. У мене сер це розри валося, коли я бачила все це. Ніхто не приходив до дітей, ніхто не купував їм нічого смачного. У них зовсім не було іграшок . Тому я регулярно дарувала їм подарунки. Медсестри та санітари знали про це, але не наважувалися позбавляти дітей маленьких радощів. У день виписки я не могла перестати nлакати.
Дивитись у ці самотні, сумні маленькі очі було нестерпно. Вони позбавлені батьківської ласки та кохання, і невідомо, що чекає на них попереду. Я сподівалася, що мої подарунки хоч трохи скрасять їхній день. Але це такі незначні деталі… Майже місяць я ходила і не переставала думати про цих двох сестер, і вирішила попросити свого чоловіка удо черити їх. Він не був проти і навіть виявив ініціативу. У нього навіть з’явилася ідея зробити будинок для таких дітей і, на наше щастя, знайшов інвесторів дуже швидко. Минуло зовсім небагато часу, і дівчатка переїхали до нас. Нині в закладі проживає понад п’ятнадцять дітей. Я щаслива, що можу дарувати любов і турботу тим, хто їх відчайдушно потребує.