Із дідом Сергієм Мишко познайомився випадково. Приїхав вступати до політехнічного, вчитися на програміста, шукав житло, і допоміг старому, коли той похитнувся і впав у парку. – Дідусю, Ви як? Викликати швидку? – Ні. Не треба. Голова запаморочилася. Краще допоможи мені до квартири дістатися. Я тут живу близько. Старий жив у добротній, трикімнатній квартирі. – Проходь. Зараз чаю поп’ємо. Мишко помив руки і прийшов на кухню. – Я Гнат Семенович, можна дід Гнат. – Я Мишко. За чаєм із бутербродами Мишко розповів свою нехитру історію. Похвалився, що найкраще в селі розуміється на комп’ютерній техніці. Дід Гнат одразу попросив хлопця подивитися ноутбук та айфон. Комп’ютер завис, Мишко швиденько привів його до ладу.
Зміг налаштувати месенджер в айфоні, щоб дід Гнат міг говорити з дочкою та онуками, які мешкають у Німеччині. Поговоривши з рідними, дід розповів свою історію: пенсіонер живе один, діти вже п’ятнадцять років, як живуть на чужині, і на батьківщину не повернутись. З’ясувалося, що Гнат із того самого села, що й Мишко. Більше того, був їхнім сусідом і пам’ятає його бабусю Тосю… Дід Гнат покликав хлопця жити до себе. Мишко успішно склав вступні іспити і збирався повернутися до села до початку занять. – Дід Гнат, а поїдемо зі мною до села. Молодість згадаєте… Від станції до будинку Миші вони поїхали таксі.
Їх зустрічали мама та бабуся Михайла. – Знайомтеся, це дідусь Гнат, – представив він гостя. – Привіт Тося. Не впізнаєш? Я Гнат. Наш будинок поряд стояв. – Гнатушка?! Тебе й не впізнати, — витріщилася бабуся Тося. Бабуся одразу помолодшала років на п’ятнадцять, та й дід Гнат тримався молодцем, хорохорився. Усі два тижні, що Гнат із Мишком жили в селі, дід із бабусею гуляли по селу, зустрічалися зі своїми сусідами та друзями молодості. Виїжджаючи, дід Гнат залишив грошей Тосі, щоб вони приїхали до них з Мишком у гості. Зараз Мишко вчиться і працює, а Гнат Семенович став стежити за своїм фізичним станом, займався зарядкою, багато гуляв. Адже скоро до нього Тося приїде.
