Це було минулого літа. Я тоді працювала в магазині косметики. Кожен робочий день я бачила, як неподалік від магазину сидів хлопчик-підліток.На вигляд йому було років 10-12. Він просив гроші. Той день видався особливо дощовим, холодним і похмурим. Хлопчик знову сидів під дощем, погода не зупинила його.
Ми з колегами вирішили покликати його всередину, щоб він погрівся. Нагодували його, напоїли чаєм. Знаєте, багато людей не люблять жебраків, вважаючи їх шахраями, але цей хлопець виявився напрочуд добрим, доброзичливим і відкритим.
Його звали Павлом. Він розповів, що живе з бабусею, що тато пішов з родини, а мама померла. Була ще старша сестра, але вона вийшла заміж і виїхала в інше місто. Він просидів у нас в підсобці до самого закриття. Потім він пішов додому.
На наступний день хлопчик знову з’явився на порозі магазинчика. В руках Павло тримав дві булочки і пачку насіння. Він привітався і простягнув все це нам зі словами:- Це все, чим я можу вам віддячити …Як я тоді не розплакалася – сама не знаю. В горлі застряг клубок. Відразузгадалися слова: “Той, хто має менше, віддає більше”. Так воно і є.
