– Павлик, бабуся дзвонила – пролунав голос мами з кухні – вона тобі додзвонитися на старий номер не змогла. Передзвони їй … Для чого живу? Нікому не потрібна. Василя, чоловіка, вже 10 років як Бог забрав … – Доброго ранку сонечко! Добрейшего. – мама села до мене на краєчок ліжка і погладила по голові. – Який же ти у мене вже великий. Практично дорослий чоловік. З днем народження, Павлик. Мама поцілувала мене в щоку і поклала на груди коробку. – Спасибі. – я поцілував її у відповідь і вона вийшла з кімнати. Сьогодні 17 червня; мені виповнилося 17 років. Розгорнувши упаковку, я підстрибнув на ліжку. Новий модний телефон. Про таке я навіть і не мріяв! Два тижні тому на пробіжці в парку я втратив свій. А два тижні без зв’язку в нашому баштовому світі просто якийсь кошмар. Тепер потрібно відновити всі номери і подзвонити друзям. – Павлик, бабуся дзвонила – пролунав голос мами з кухні – вона тобі додзвонитися на старий номер не змогла. Передзвони їй. – Добре мам, зараз. Розібравшись з телефоном, я почав по пам’яті набирати номер бабусі + 380 ** *** 7158 або 5871? Все-таки 7158. Виклик пішов
Любов Сергіївна доживала Віку в старенькому будиночку на краю села. – Уже 80 років скоро виповниться. Для чого живу? Нікому не потрібна. Василя, чоловіка, вже 10 років як Бог забрав. А рік тому дочка, зять і п’ятнадцятирічний онук Павло загинули в автомобільній катастрофі, – баба Люба як зазвичай розмовляла сама з собою. – Для чого живу? Кому потрібна? Ні сім’ї. Ні рідні. Сусіди радять в місто перебратися, від дочки квартира там залишилася. Велика, трикімнатна Тільки що мені там однієї сидіти. На людей тільки з балкона і подивишся … А тут повітря. Курочки. Сусіди знову ж, майже рідні, все життя пліч-о-пліч живемо. Ні. По ирати треба на рідній лавці. Стара я вже місце проживання змінювати. На столі задзвонив телефон. Подарунок дочки. Любов Сергіївна за звичкою заряджала апарат, хоча дзвонити їй було нікому. Ось уже рік як мовчав, а тут раптом задзвонив. Номер якийсь невідомий. – Алло … – Бабулька, привіт! – пролунало в трубці. – Прости, що не дзвонив давно. Це тепер мій новий номер. Я старий десь загубив. Мама сказала щоб я тобі подзвонив, а то ти хвилюєшся. Любов Сергіївна притиснула руку до лівих грудей і сіла на диван. Щось там у грудях защеміло.
– Павлик, онучок, це ти? – прошепотіла бліднучи баба Люба. – Звичайно я! Хто ж ще? – продовжувала віщати трубка – Ба, прости, що ніяк до тебе доїхати не можу. Все намагаюся, і весь час щось заважає. – Павлик, онучок, як ти там? – вже ридала в телефон Любов Сергіївна. – Я вже до вас зібралася. Так кіт Барсик тримає. Старий він вже. Кому без мене тут потрібен буде? – Ба, не плач. У мене тут іспити. Як здам і визначуся куди мені, так відразу до тебе на цілий місяць. Так скучив за твоїми пиріжками. Ти там тримайся. – Павлик, милий мій. Дякую що зміг зателефонувати. Якщо зможеш, подзвони ще, – продовжувала ридати бабуся. – Ба, ну ти чого? Хочеш щодня дзвонити буду? У мене тепер такий тариф хороший. Тобі дзвоню безкоштовно. – Батьки там як? – Як в раю! Мені здається вони переживають другий медовий місяць. Все бабулька, мені пора. Завтра підзвоню. Цілу. Бувай! У трубці почувся тиша. Любов Сергіївна піднялася. Підійшла до ікони і перехрестилася тремтячою рукою. А потім відправилася в магазин. Муки треба купити. І дріжджів. А як правда відпустять Залишилося два тижні. В очах баби Люби запалилися іскри життя. Павло натиснув відбій. Дивна якась бабуся сьогодні.
З днем народження не привітала. Плакала. Здає напевно бабуся. Треба і правда кожен день їй дзвонити. Старенька вона вже. Скоро 60 років. Два тижні пролетіли як один день. Павло здавав іспити. Щовечора дзвонив бабусі і за службовим розмовляв з нею. Розповідав про іспити. Про випускний. Бабуся, яка раніше любила повчати онука, тепер все більше мовчала і тільки зітхала. – Мам, я прийшов! – Павло пройшов у ванну вимити руки. З кухні пролунав незадоволений голос мами. – Павло, ми все розуміємо, що ти завантажений. Що у тебе іспити і надходження. Але ти можеш знайти хвилину і зателефонувати бабусі? Вона у нас одна залишилася. Вона дзвонить мені і скаржиться що ти її забув. – Отетеріти! – Павло зайшов на кухню. – Ма, я їй кожен день дзвоню. Давай зараз перед тобою подзвоню і поговоримо втрьох. Павло набрав бабусин номер, вбитий в телефон. – Алло! Ольга Віталіївна! Поясніть мені і моїй матері, дружині вашого сина, чому ви говорите, що я вам не дзвоню? – Павлик, прости мене стару. Я на третій день зрозуміла, що ти помил ився номером. Ну не змогла я тобі зізнатися. І відмовитися хоча б від ілюзії щастя. Від ілюзії що моя сім’я жива. Через тиждень баба Люба пекла пироги. А Павло з батьками їхав в село, знайомитися з новою бабусею. Зворушлива історія, чи не так?
