Моя дочка Надійка вчилася в 4 класі. Вона була відповідальною і добросовісною ученицею. Вчителька постійно її хвалила і ставила в приклад. Добре вчиться, встигає відвідувати гуртки, допомагає однокласникам з уроками, постійно бере участь в шкільних конкурсах і олімпіадах – наша з татом гордість. Жили ми від школи не далеко, 15 хвилин ходьби, але все одно хвилювалися, коли вона одна поверталася додому. Дочка часто затримувалася на різних секціях, тому виходила пізно. Коли була можливість, їй назустріч виходив чоловік, а в більшості випадків Надійка ходила разом з нашою сусідкою Сонею. Вони вчилися в паралельних класах. Пам’ятаю, в той весняний день стояла ясна сонячна погода.
На вулиці було так добре, що хотілося довше помилуватися природою. Я вже йшла додому з роботи, як мені зателефонував мій дитина: – Мама, сьогодні така прекрасна погода. Можна після уроків я піду з Сонею в парк прогулятися? Я не бачила причин відмовити дочці, тим більше свіже повітря їй не завадить. Постійно ж за тими уроками сидить. Вечоріло. Я приготувала вечерю, вже чоловік повернувся з роботи, а Наді все немає. Ми стали їй дзвонити, але марно: телефон був вимкнений. На думку спадає, що трапилося щось недобре. Чоловік бачив, як я панікую і хвилююся. Спершу мене заспокоював, мовляв, дівчатка загралися, втратили почуття часу, а потім і сам почав нервувати.
Номери телефону Соні у нас не було, тому ми вирішили піти до сусідів, запитати – може вони в курсі, де діти. Як же я здивувалася, коли двері їхнього будинку нам відкрила сама дівчинка. – Де Надя, – тут же накинулася я на дитину, навіть не привітавшись. – Ваша донька сіла в машину до якогось чужого дядька і поїхала з ним в невідомому напрямку, – сказала наша маленька сусідка. Моє серце на мить перестало битися, а душа впала в п’яти. Чоловік міцно стиснув кулаки. Я бачила, як на його обличчі грали жили. Ми стояли дуже знервовані і не знали, куди бігти в першу чергу. В голові відразу виникали страшні картинки. Невже мою дитину викрали? Наші хвилювання на мить розігнав звук машинного сигналу.
Хтось під’їхав до нашого дому і голосно посигналив. Ми миттю побігли туди. У будинку припаркувався дорогий автомобіль. Вікна були затемнені, тому ми не відразу зрозуміли, хто за кермом. На душі стало спокійно, коли з задніх дверей до нас вискочила наша дитина з морозивом в руках. Виявляється, мій брат, який виїхав за кордон на роботу, вирішив зробити нам сюрприз і не повідомляти, що повертається додому. Коли він проїжджав повз парк, в якому грали дівчинки, дізнався свою племінницю і покликав до себе. Дівчинка на радощах встрибнула в авто, нічого не сказавши подружці, і вони поїхали за морозивом. Того вечора ми довго сміялися над цією історією, але дочці наказали, щоб більше ніколи так не робила. Добре те – що добре кінчається.
