В той день, як завжди, пасинок прийшов, привітався чемно, маму обняв. Сів за стіл з апетитом поїв. А потім Іван невимушено почав розмову про те, про се, згадав будинок, який Михайло будував для синів Володимира і Андрія. Похвалив їх розміри, мовляв, ділянки на вигідному місці взяли, та побіжно сказав, що теж був би не проти, щоб і йому такий побудували. – У тебе ж є будинок, чого не вистачає? Відразу після весілля купив, щоб окремим господарем був. – Що ти мені купив? Це ж зовсім не те, що братам! – Ти ж поспішав одружуватися. Говорив я тобі, потерпи, ось добудую, будинок твій буде. Той, що я тобі планував віддати. Але ти вирішив не чекати, тому тепер нарікай на себе. – А зараз що заважає почати будівництво? – З грошима туго, – виправдовувався Михайло. – Поживи в своєму будинку. Потім, як справи налагодяться … І звичайно, не такі хороми, а щось простіше. – Ну, звичайно, я ж не рідний син, як Володимир і Андрій! Мені можна, щось і простіше, так? Михайло уважно подивився на нього. Так, виріс пасинок. Характер показувати почав.
Не будь Марія твоєю мамою, не терпів би я все це. Одружився Михайло з Марією по взаємній любові. Чи не подивився, що у неї є дворічний син, одружився. Іван з дитинства показував непростий характер. Особливо змінився після народження Володимира і Андрія. Михайло терпів все витівки пасинка і намагався задобрювати подарунками. Занадто любив Марію, бачив, що для неї це важливо. Іван виріс. Закінчив школу абияк, Михайло Івана на платне відділення в інститут влаштував. Пасинок толком не вчився. Михайло платив за все заліки, курсові, дипломні роботи і в кінці кінців Іван ледь отримав ступінь «бакалавра» і тут же захотів одружитися. Знову Михайло в копієчку влетів. Весілля справив шикарнє. В якості подарунка купив будинок, великий, добротний, ділянка хороша. Живи та радій. Іван спочатку радів. Потім засумував. На питання, що сталося? Машини немає. Михайло піднатужся, купив іномарку. Іван був щасливий. Ну, ніби все, заспокоївся.
А тепер, будь ласка, йому новий будинок побудуй. Заздрість очі застилає. Ну, ось, що поробиш? Михайло подивився на Марію, та стрепенулася: – Іван, потерпи трохи. Добудує батько вдома братам, за твій візьметься. Папа ж не відмовляється. – Та який він батько? – відповів Іван, – був би рідний, так зі мною не вчинив би. У всіх моїх друзів великі будинки. А у мене хатина якась. Володимир і Андрій ще не одружені, навіщо їм такі хороми, а? -Але, одружаться ж коли-небудь, а поки будівництво до кінця довести треба. – Правильно, мені одноповерховий, а їм з мансардою та житловим підвалом, майже в три поверхи … Не чесно це. – Ну, ти ж працюєш, почни сам, а я допоможу, – стомлено сказав Михайло. – Ага, а яка у мене зарплатня? На їжу і на всякі дрібниці вистачає. – Синку, ти батькові спасибі скажи, влаштував тебе на таку роботу. Де зараз знайдеш? – При його зв’язках міг би взагалі з пристойним окладом місце знайти, просто не захотів, звичайно, я йому не рідна. Володимиру та Андрію, напевно, вже теплі вакансії підготував, – похмуро сказав Іван.
Іван вийшов з кухні, через веранду, сів у машину і поїхав. Марія гірко глянула на нерухоме обличчя чоловіка. – Михайло, ти прости Івана. Ну, такий ось такий він є. Ну, а будинок ти йому почнеш будувати? – Марія, постривай. Я і так все гроші з бізнесу беру. Якщо так буде продовжуватися, розорюся. Тоді твій Іван взагалі ніякого будинку не побачить. – Ну, ти тільки пообіцяй. Я вас заспокою його. Все-таки син мені. Ось так пройшов рік, бізнес у Михайла спочатку присів, потім справи пішли на краще. Будівництво пішло. Майже вже завершили його, як Марія потрапила в лікарню. А через два тижні її не стало. І Михайло, і молодші діти дуже нудьгували, один лише Іван, здається, не дуже перейнявся. Життя пішло далі. Будинок закінчили. Володимир уже на сватання став натякати. А що, навчання закінчив, на роботу вийшов. А там і Андрій, дивлячись на старшого, теж з дівчиною почав зустрічатися. А одного разу до нього в гості знову зайшов Іван.
– Ну, що, вітчим, пора за мій будинок прийматися, та й машину не завадило б оновити, а то друзі сміються. – А чому я тобі повинен будинок будувати? – похмуро відповів Михайло. Іван здивовано подивився на вітчима. – Ти мамі обіцяв, я повірив! – Я мамі обіцяв, а не тобі. – Ти батько, ти зобов’язаний! – У свій паспорт подивися, яке в тебе по батькові? Сергійович. А мене Михайло звуть, якщо ти не забув. Ось у батька і питай про новий будинок. – Ти ж мене ростив з дитинства – знітився від несподіванки Іван, він ніколи не бачив вітчима таким. – Саме так: виростив, дав освіту, одружив, будинок купив, машину, на хороше місце влаштував. Все виконав, як твоїй матері обіцяв, коли в дружину брав. А тепер, йди з мого будинку і більше не приходь. Я втомився від тебе. Живи сам, і спробуй щось сам заробити. У мене два сини неж енатих, їх в цьому житті пристроювати треба. Іван не знав, що і сказати. Тихо встав і вийшов. Більше він не приходив. Потім Михайло чув, що його з роботи погнали, з дружиною розлучився. Живе в своєму будинку, перебивається випадковими заробітками. Михайло проїздом якось побачив його біля воріт будинку. Опустився Іван. Шкода стало, все-таки частинка його Марії. Попросив товариша взяти в автосервіс, на якусь дрібну роботу. Дивишся, підніметься, хто його знає. Головне – дати шанс.
