Антоніна Пилипівна була не схожа на звичайну бабусю. Цією енергійній жінці позаздрила б будь-яка молода дівчина. У Антоніни Пилипівни день був розписаний по годинах: ранній підйом, зарядка і сніданок, прогулянка ще від ранкової роси, до спеки, потім рукоділля, обід, а потім вона йшла в бібліотеку на літературні читання та після вечері, малювала або щось читала. Загалом, ну дуже насичене життя була у неї. Вихідні дні вона присвячувала дітям – сину Кости, онукам, які вже підросли і з задоволенням залишалися у бабусі. І все було б чудово, якби не Ліза – дружина сина. Ні, Антоніна Пилипівна ніколи не сварила невістку, завжди намагалася ставитися неупереджено, дуже любила онуків. Але Лізі було мало. То там, то тут, вона чула, як про неї відгукується Ліза. Так, в будні дні вона зайнята і не може допомагати з онуками, але зате бере їх на всі вихідні.
Так, вона одна живе в просторій двокімнатній квартирі, коли син з родиною живе в малосімейці. Але на цю квартиру заробив чоловік Антоніни, якого вже не стало і тут все було просякнуте щасливими спогадами молодості. І синові вони подарували квартиру, якщо хочуть, то нехай продають і беруть в іпотеку квартиру побільше. І ще багато дрібного невдоволення, яке Ліза не висловлювала в очі, а лише натяками, та просторовими міркуваннями намагалася проштовхнути свої бажання. Ось і сьогодні, в п’ятницю ввечері, Костя з Лізою привезли дітей і залишилися у Антоніни на чай. Діти грали в кімнаті, а дорослі сиділи на кухні. -Мамочка, ми до друзів на дачу з ночівлею, якщо що, швидко приїхати не зможемо, тобі зручно буде? Впораєшся? – Костя турбувався про матір, все-таки не дівчинка, а з дітьми іноді важко. Ліза тихо фиркнула в чашку. Антоніна звично зітхнула, не звертаючи увагу на невістку.
-Нормально, впораюся, і діти у вас слухняні, все в порядку буде, – вона посміхнулася. -Піду, подивлюся, як там діти, – Ліза швидко вийшла з кімнати. – А тепер що не так? – в нікуди тихо промовила Антоніна Пилипівна, але Костя почув. – Ти пробач її, знаєш же, яка вона запальна. – Знаю, син. Мене ось теж спочатку відмовляли від шлюбу з твоїм батьком, але ж прожили все життя душа в душу! Костя піднявся і обняв матір: – Все сумуєш? – Звичайно, – сумно посміхнулася жінка. – Життя є життя. Так чого Ліза незадоволена? Костя повернувся на місце і зітхнув. – Так спокою твоя квартира їй не дає. Я їй уже пропонував іншу купити, але немає, їй цей район подобається, а ціни тут кусаються, не потягнемо … Антоніна Пилипівна зітхнула. – Навіть не думай, – тут же сказав Костя. – Ти і так багато для нас робиш! Розберемося! Діти поїхали, Антоніна Пилипівна поклала спати онуків. Субота пройшла весело, вони пекли булочки і ходили до фонтану. Увечері ж Антоніна взяла книгу, а дітлахи сіли малювати. Жінка, мабуть від втоми, трохи задрімала, але тут її розбудила внучка. -Бабуся, дивись, що я намалювала! – дівчинка світилася від щастя.
-Ой, яка краса, – почала Антоніна, але тут від побаченого зблідла. – Сонечко, а ти де ці листочки взяла? – У тій коробочці! Антоніна побачила свою коштовність – в цій коробці вона зберігала листи від коханого чоловіка. Був період в їх житті, коли довелося прожити цілий рік далеко один від одного, але це лише зміцнило їх любов. Чоловік писав їй листи щотижня, а вона дбайливо їх складала, і зараз вона іноді їх перечитувала. Ось на цих листах із зворотного боку і малювали онуки … Антоніна точно пам’ятала, що завжди прибирала в шафу цю коробку, а до тієї полиці діти ніяк не могли дістати. Їй не хотілося про це думати, ось тільки хто ще міг зробити таке. А Ліза, як раз в той вечір ходила в цю кімнату, вона знала про листи. На наступний день Костя з Лізою приїхали за дітьми. І по недоброму торжества в очах Лізи Антоніна Пилипівна зрозуміла, що була права.
Але невістка думала, що Антоніна знову промовчить. – Костя, підемо покажу дещо, – тихо сказала жінка. Костя здивувався, але пішов за мамою, а на журнальному столі він побачив малюнки дітей, спочатку зрадів, хотів похвалити, але потім помітив, на чому це було намальовано. – Мама … – ошелешено почав він. -Ти знаєш, що я завжди прибираю цю коробку, – також тихо продовжила вона. – Нікого в гостях не було, а діти не дістануть. У квартирі були тільки ви з Лізою … Костя мовчав! Він знав, як мама цінує ці листи! Іноді вони разом перечитували їх, згадуючи батька. А тепер хтось так вчинив з їх спогадами. Хоча чому хтось? Він, до сожаления, знав хто. Костя повільно повернувся. Ліза зблідла, вона зрозуміла, що перегнула, але все одно впиралася. – Ти що зробила? – прошипів він. – Ти, як могла? – Це не я! – охнула вона. – А хто? – Не знаю! Це не я!
– Забирай дітей і швидко додому! Я пізніше приїду, – процідив Костя. Вечір він провів з матір’ю, вони розмовляли, і він бачив, що мама потихеньку відтанула. -Синку, – проводжаючи його, сказала Антоніна, – будь спокійним, що не гарячкуй – вона помовчала. – Але Лізу я бачити не хочу, приїжджай з дітьми один. Костя виконав прохання матері, він стабільно приїжджав до неї з онуками, які навіть не зрозуміли, що сталося. А через кілька місяців приїхала Ліза просити вибачення. – Бог тобі суддя! – відповіла Антоніна Пилипівна. – Зла я на тебе не тримаю, але і мовчати більше не буду. Хочеш, приїжджай з Костею, але своєї мови придержи. Ліза присмирніла, навіть Костя зазначив, що дружина стала спокійніше. А Антоніна Пилипівна переосмислила своє ставлення до листів і тепер сміється, що вони стали вдвічі дорожче – рядки від чоловіка і малюнки онуків!
