В один суботній ранок в московському метро моя свідомість по-справжньому змінилося. Все, як завжди, сиділи на своїх місцях – хтось сидів в телефоні, хтось щось розмірковував, хтось намагався відсторонитися від шуму, слухаючи музику в навушниках. Кругом панував спокій, навіть незважаючи на характерний гул в метро. Раптом в наш вагон зайшов чоловік років 37 з двома невгамовними дітьми. Вони так кричали, так невиховано себе вели, що спокійна атмосфера в вагоні в мить випарувалася. Чоловік сів поруч зі мною і нібито не помічав потворної поведінки своїх дітей. Діти тим часом влаштували такий рознос, що нам, тим, хто сидів у цьому вагоні, ще довгий час чулися їхні голоси. Терпіти їх, звичайно, було неможливо. Вони то чимось кидалися, то про щось голосно сперечалися, не даючи спокою іншим пасажирам вагона. Це було жа хливо.
Всі ми сиділи на цвяхах і у кожного з нас в голові було лише одне питання в цей момент: як би заткнути невгамовних дітей. У всіх крім одного. Батько дітей сидів незворушно, наче пріслушиваясь до звуку моря, а не криків своїх двох. Я відчув роздратування. Мені в цей момент не вірилося, що можна бути настільки егоїстичним, щоб обмежити свободу інших людей, щоб дозволяти своїм дітям вести себе як тварини і робити вигляд, що всього цього немає. Було видно неозброєним оком, що всі пасажири тихо погоджувалися з моєю думкою. Намагаючись стримати всю свою злість, я нарешті-то повернувся до чоловіка і сказав: – Слухайте, ви незамечаемие, що ваші діти заважають всьому вагону ?! Чи не могли б ви їх як-небудь заспокоїти? Він подивився на мене так, ніби я звернувся не до тієї людини з таким проханням. – Ах, так, мої діти … Вони шумлять
Вам, мабуть, неприємно. Треба їх заспокоїти, Ми їдемо додому з л іка рні, Моя дружина … Вона по мер ла сьогодні. – Він подивився на годинник в телефоні, потім знову з тим же розсіяним поглядом подивився на меня.-Вона пом ер ла о 10:22, дві години тому … Діти напевно, не в собі від останніх подій. Я повинен їх заспокоїти. Ви уявити собі не можете, яке почуття рвало мене зсередини в той момент. Моє уявлення про навколишній світ в мить перевернулося. В ту секунду я побачив інший світ перед своїми очима, що відрізняється від звичного. Звичайно, я моментально став інакше думати, інакше відчувати, інакше себе вести. Почуття зло сті перетворилося в почуття нескінченної провини. Раптом я відчув бездонне жалість в гру дях. Мені здалося, що я повинен зробити що-небудь. Єдине, що спало мені на думку – це жалюгідні слова: – Їхня мати п оме рла? Вибачте мене будь ласка! Що сней стало? Чи можу я вм чимось допомогти? Все навколо перевернулося в ту мить …
