Познайомились ми з Василем у кафе. Йому було 40 років, мені 20, але я виглядала старше на свої роки, а він молодший. Василь працював у приватній будівельній фірмі. Зізнаюся чесно, спочатку я думала про rроші. Він дарував дороrі подарунки, водив у ресторани. Познайомив із друзями. Зі своїми подругами я його не знайомила, соро мно було. Але подруги якось швидко відпали.
Мені куди цікавіше було з ним до ресторану сходити чи більярд, чи боулінг, ніж із ними у кафешку. Мама звичайно була проти весілля, але ми все одно одружилися. Батько скрипів зубами, але змирився. Василь обіцяв онуків, я червоніла. Так ми прожили кілька років. Василь був якийсь байдужий до всього, в ньому не було ні тепла, ні душевності. Він ніколи не міг поговорити зі мною щиро. Таке враження, ніби ти живеш із чужою людиною.
З моїми родичами та друзями він спілкуватися відмовлявся. Коли рідня нас запрошувала у гості на свята, він ніколи не хотів їхати, я завжди їздила сама. Він казав, що моя сім’я йому не цікава, і було б краще, щоб я сама з ними менше спілкувалася. А через час я зрозуміла, що чеkаю на дитину. Думала, що все зміниться, але Василеві дитина була потрібна так само, як і дружина.
Так, він водив мене ресторанами і показував друзям, але я вже розуміла, що дружина йому була потрібна як статус. Ми нічого не потребуємо, ось, напевно, тому я з ним ще живу. Дитина ходить у приватний садок, я не працюю, інститут так і не закінчила. Заводжу розмову, щоб відновитись в інституті та доучитися; каже, навіщо мені це треба. Все в ньому вже дра тує. Всі. Як їсть, як каже, як одягається, ну все, на що не глянь. Сама себе загнала в куток, а тепер не знаю, як вибратись. А кажуть, головне, щоби добрим був сім’янином. Він такий і є, але щастя від цього я не маю.
