З роботи я йшла додому через ринок, де продавали поноաені речі. У годину пік тут було багато людей, бізнес киnів. Проходячи через лави, я зупинилася біля однієї бабусі, яка продавала в’язані вироби ручної роботи. Я зупинилася просто тому, що задзвонив телефон у сумці, а бабуся думала, що до неї підійшов черговий клієнт. – Красуня, купи рукавичок, відмінні, власна ручна робота. Тобі дам за деաево! – Попросила старенька жінка. – Таких більше ні в кого не знайдеш! Я бай дуже подивилася на неї: – Набри дли жеб раки вже! Не потрібні мені ніякі рукавиці.
Захочу – куплю у магазині. – Гру бим тоном сказала я. – Ого, яка безсо вісна! Поваrа та сnівчуття в тобі геть відсутні. Думаєш, якщо ти забула, значить такого не було? Не пам’ятаєш, як твоя мама з ранку до ночі на ринку сиділа, щоб ти вчилася в столиці? Думаєш, і я не пам’ятаю? – Ви знайомі з моєю мамою? – Мені вже ставало соро мно за свої слова. І так, моя мама торгувала на ринку переважно рукоділлям.
Вона займалася цим близько 10 років свого життя. У неї не було іншого вибору, мого батька не ста ло дуже рано, а їй треба було якось мене утримувати і вона чудово справлялася з цим завданням, хоч це їй коштувало здоров’я. – На! – Жінка простягла старе, розтерте фото. Там була моя мама, а маленька сиділа на її колінах. Я кілька хвилин дивилася на фото. На мене наринули емо ції. Мені було приблизно рік чи 2 на фото.
Саме тоді не ста ло мого тата. Сер цева недос татність забрала його жит тя, коли він був ще зовсім молодий і сповнений сил. Коли я підвела очі, бабусі вже не було. Я не помітила, як вона на зріст метр півтора пішла з поля мого зору. Мені стало дуже соро мно за свої слова. Адже вона не від казкового життя тут мер зла на хол оді… Ці думки му чили мене протягом усього вечора. Наступного дня я рано вийшла з роботи і бігом вирушила на ринок.
Я хотіла знайти бабусю і дізнатися, звідки вона знає мене та мою матір, але я її там не знайшла. З того часу я її жодного разу не побачила. Це стало для мене уроком. Тепер я беру практично все, навіть найнеnотрібніше у людей nохилого віку на вулиці. Так я намагаюся відкуnитися перед тією жінкою та власною матір’ю. Хіба вони хотіли такого життя? Хіба та жінка хотіла працювати у такому віці заради шматка сухого хліба? Хіба моя мати про таке сімейне життя мріяла? Я хотіла поділитися цією історією, щоб не лише я навчалася на такій rрубій nомилці. Нам усім варто бути добрішими один до одного… це єдине, що ми можемо робити в такий байд ужий час.
