Романа я знала з дитинства: ми навчалися в одному класі, але стосунки у нас були лише дружні. Коли він навчався у старших класах, його батьки поїхали працювати закордон, а він жив із бабусею. У школі Роман навчався не дуже, потім пішов до армії, а потім влаштувався водієм, розвозив продукти харчування школами, дитячими садками, лікарнями, і в один дитячий будинок, який знаходився в сусідньому селищі. Одного разу, коли він привіз продукти до того дитячого будинку, до нього підбіг маленький хлопчик восьми років. Він простягнув Романові десять гривень і жалібно попросив: – Дядечку, купіть мені будь-ласка за ці гроші в місті ляльку, вона мені дуже потрібна, бо через тиждень у моєї сестри буде день народження і я хочу їй зробити подарунок. Роман не знав, як повестися. Прохання хлопчика його дуже зворушило; він хотів сказати, що не треба жодних грошей, я й так куплю найкращу ляльку. Але Роман подумав, що так він занизить самооцінку хлопчика, який вважає себе старшим братом і має дбати про свою сестричку. – Як тебе звати? – Запитав Роман у хлопчика. – Денис. – впевнено сказав малий. – А сестричку твою як звуть? – знову запитав Роман. – Наталя. – відповів хлопчик. Роман узяв десять гривень, які дав хлопчик, та пообіцяв, що коли приїде наступного разу, то обов’язково привезе найкращу ляльку. Всю дорогу, доки Роман їхав, цей хлопчик не виходив у нього з голови. Він такий маленький, а поводиться як доросла людина, яка має певну відповідальність перед молодшою сестрою.
Роман пишався тим, що є такі дбайливі діти. Доїхавши до першого магазину іграшок, Роман купив найкращу ляльку, яка була в магазині, зрозуміло, що не по десять гривень, а за півтори тисячі! За три дні Роман знову поїхав на доставку продуктів. Коли він під’їхав до дитячого будинку, Денис уже чекав на нього. – Привіт, Денисе, – привітався Роман. – Здрастуйте, а ляльку ви купили? – спитав хлопчик. – Звичайно, купив, тільки я думаю, день народження у Наталі через чотири дні, де ти будеш цю ляльку від неї ховати? – спитав Роман. – Поки не знаю. – Хлопчик трохи задумався. Тоді Роман запропонував: – Давай ми з тобою домовимося так: за чотири дні, з самого ранку, я приїду до тебе і привезу подарунок для сестрички. Роман показав Денису ляльку, яку купив і у хлопчика на очах з’явилися сльози радості, він усміхався і здавався найщасливішою дитиною у світі. Як і домовилися, за чотири дні Роман привіз подарунок, а на додачу купив великий торт, який з дозволу вихователів передав дітям. Минув майже рік. З того часу у Романа з Денисом почалася справжня чоловіча дружба. Щоразу, коли Роман привозив продукти, Денис зустрічав свого друга, і щоразу намагався почастувати його то яблуком, то цукеркою. Роман також приїжджав не з порожніми руками. Але одного разу Дениса не було дома. Виявилось, що хлопчика переводять до іншої школи, а сестра Наталя залишається тут.
За цей час Роман дуже прив’язався до дітей і вирішив кардинально змінити свою долю – і Дениса з Наталією. Він, не довго думаючи, звернувся до керівництва дитячого будинку із проханням усиновити дітей. Ця процедура зайняла чимало часу. Роман з матеріального боку мав усе дуже добре. Заробітна плата у нього була вищою за середню, батьки давно жили за кордоном і допомагали фінансово, будинок теж у нього був власний і великий. Але була одна проблема, Роман не мав дружини. На той момент він навіть ні з ким не зустрічався. І тоді Романові спала на думку ідея, з якою він звернувся до мене. Роман запросив мене на вечерю до кафе, де без зайвих слів запропонував вийти за нього заміж. Чесно кажучи, я була збентежена. Але коли він пояснив ситуацію, в якій опинився, і що це, так би мовити, тимчасово, я трохи подумала та погодилася. Вже за три місяці діти жили в будинку Романа. Вони всі троє, були найщасливішими у світі. Я часто приходила до них у гості, допомагала по господарству і сама не помітила, як прив’язалася до них усією душею. За тиждень я з речами стояла на порозі у Романа; він був проти. З того часу минуло 6 років. У нас чудова та дружна родина. А потім у нашій родині народився наш спільний із Романом син; йому тільки виповнився рік. Для Дениса та Наталі ми – тато та мама: так вони почали нас називати, як тільки я переїхала до них. А та лялька, досі у нас у домі на найпочеснішому місці.
