Коли не стало мого батька, його друга дружина прийшла поговорити про спадщину. Таких слів від жінки, з якою ми практично не спілкувалися, я почути не чекала!

ПОЛИТИКА

Мій тато вийшов заміж вдруге; його нова обраниця не сподобалася мені практично відразу: було в ній щось відразливе, чи що. Вся скупа на емоції, і навіть татові рідко коли ласкаві слова говорила. Начебто, посміхнеться, чаєм напоїть, справами поцікавиться. Але все це якось награно… Я часто гостювала у них у дитинстві. Вихідні, канікули, відрядження у мами. Тато завжди працював, і ми доводилося весь час проводити з Танею. Вона намагалася ставитись до мене терпляче — наскільки це було взагалі можливо по відношенню до чужої дитини. Своїх дітей у них із татом не було. За застереженнями самої Тані було зрозуміло, що річ у ній. Я, напевно, була живим закидом у її жіночій неспроможності. Закінчивши школу, я почала бачитися з татом рідше. Проблема з канікулами з віком вирішилася сама собою. Він не наполягав на зустрічах, я не нав’язувалась. Ми могли по півроку не телефонувати. Але якщо справа доходила до спілкування, то тато хотів знати все про моє життя. Років п’ять тому вони купили квартиру. Продали батькову стару, де колись жила я з мамою та татом, і взяли побільше квартиру. Таня мала свою квартиру, але її маніпуляції з квартирами вражали. Мама, дізнавшись про це, хмикнула: — Ну і правильно.

Хату твого тата перевела у спільну власність, а сама при своїй залишилася. Далеко піде. Папи не стало майже рік тому. Про це я дізналася від Тані, яку закортіло зі мною серйозно поговорити. — Тут і гадати не треба: у спадок справа. Проситиме, щоб ти відмовлялася, і розповідати байки, що в тебе немає прав на батьківське майно, — сказала мама, коли я їй розповіла про дзвінок Тані. – Ти, головне, її не слухай. Ви з Ленею одружитися зібралися, вам зараз дуже потрібні гроші. Чи ви все життя у мене жити зібралися? Я не наважувалася на зустріч із Танею. Я навіть до нотаріуса йти не хотіла; здавалося, це не дуже правильно: вони з татом там жили, а я заявлюсь і почну щось ділити. Ми з нею за життя тата були не дуже раді суспільству один одного. А після того, що трапилося, як мені здавалося, і поготів ніякої радості не буде. Тоді Таня підстерегла мене після роботи. Вибору не залишилося; я зателефонувала Леоніду і повідомила його про те, потім ми з нею пішли в кафе розмовляти її серйозну розмову. Вона ніби постаріла, хоча ми не бачилися місяців сім-вісім тому. Змарніла, погляд згас. Ми провели у кафе від сили півгодини і розійшлися. Додому я поверталась у роздумах. Домашні часи даремно не втрачали: обдзвонювали всіх підряд у пошуках грошей. Перед мамою лежав листочок із прізвищами та сумами, а Льоня розмовляв телефоном зі своїм дядьком, просячи у нього в борг.

– А ми тут тобі гроші збираємо, – мама поставила мене перед фактом. — Дядько десять тисяч дасть, записуйте! — скомандував Льоня, закінчивши розмову. – Навіщо мені гроші? – На адвоката! — хором промовили мої найближчі люди. – Навіщо мені адвокат? — Раз Таня тебе вичепила, не полінувалася, то справа серйозна. Вчепиться, як кліщ, у квартиру. Адвоката тобі треба, щоби все, що тобі за законом належить, до останнього сантиметра відвоювати! — Скасовуй все, не потрібен жодний адвокат, — зітхнула я і розповіла рідним про зустріч із Танею. Я очікувала почути від Тані все що завгодно, але не це: — Твій тато хотів, щоб ця квартира тобі залишилася. Оформити він нічого не встиг, так вийшло. Я хочу, щоб ми разом сходили до нотаріуса. Ти його єдина дочка. І я відмовлюся від своєї частки на твою користь. У кафе Таня мовчки ковтала сльози і не дивилася мені у вічі. Однією цією фразою вона сказала багато чого: як сильно вона любила тата, раз так легко готова відмовитися від кількох мільйонів тільки тому, що тато хотів залишити квартиру мені. І як вона шкодує, що вони не мали своїх дітей. — Ой, вона ще сто разів передумає!

Ленечко, поїхали за грошима! — Не повірила мама, забрала Льоню, і вони поїхали. Гроші на адвоката, зайняті всім родичам і друзям, лежали в мами вдома кілька місяців, поки я не вступила в права спадщини. Тата друга дружина не обдурила. Знаєте, тато завжди казав, що його перший шлюб був помилкою. І зараз я схильна з ним погодитись. Натомість він не помилився з вибором другої дружини. Таню я не кину. Навпаки, спробую налагодити з нею стосунки. Хоча вона і з’їхала до себе, ми все частіше спілкуємось. Може, коли в мене народиться дитина (не від Льоні, з н їм ми розлучилися, він був повністю на боці мами), вона зможе його прийняти, хоч би як онука коханого чоловіка? Несправедливо, що така порядна жінка ніколи не матиме рідних онуків і онучок. Правду кажуть: хочеш дізнатися про людину — поділи з нею спадщину. У мене було багато часу, щоб прийняти батькову другу дружину. Жаль, що я зважилася на це так пізно. Але краще пізно, ніж ніколи?