Я йшла тротуаром і побачила, як симпатичний юнак намагається зняти кошеня з дерева. Пухнастий малюк жалібно нявкав, але спускатися категорично відмовлявся. – Чи не хоче повертатися на землю? – Усміхнулася, підійшовши ближче. – Дуже наляканий! – відповів юнак, повернувшись до мене. – Собаки загнали на вершину. Спільними зусиллями вдалося допомогти котику. Так я познайомилася із Сашком. Потім ми почали зустрічатись. Дружба переросла у к охання, вир ішили, що житимемо разом. Склала речі та переїхала до його квартири. Спочатку боялася, що побут руйнуватиме стосунки. Але переживала даремно. Хлопець виявився без шкідливих звичок, як і я. Єдине, що сильно дратувало, його раптові пригоди. Лунав дзвінок по телефону. Він нічого не пояснюючи зривався з місця. Міг пропасти на кілька годин, зв’язатися з ним у цей час було марно. – Олександре, мені треба з тобою серйозно поговорити! – Так любов моя! – Де ти знову був? Чому залишив одну без жодної причини?! – У товариша виникла термінова проблема. Потрібна була допомога. – Друзі дорожчі, ніж я?! – Ні, це незрівнянні величини. Ви однаково дорогі для мене. Всі розмови після раптових поїздок закінчувалися таким чином. Людина за своєю природою недовірлива, я почала її ревнувати. Між нами виникали сварки, яких обидва сильно страждали. Вкрай я перевірила його смартфон. У телефонній книзі нічого підозрілого не знайшло. Одні робочі контакти та чоловічі імена. Обдзвонювати всіх підряд було б безглуздо, тільки виставила б себе у поганому світлі.
Жодних компрометуючих фотографій. Але залишати без уваги таку поведінку було вище за мої сили. Мені спала на думку ідея. Наступного разу, коли він терміново помчить із дому, поїду в погоню своєю машиною. От і дізнаюся, куди тікає мій к оханий. Незабаром така можливість випала. Після дзвінка Сашко буквально зірвався з дивана, одягнувся. Чмокнув мене в щічку і вибіг із квартири. Я схопила одяг і пішла за ним, одягаючись на ходу. Пощастило, що наші машини стояли поряд. Сашко мене не помітив, зате мені було легко йти за ним. Я довго висіла у нього на хвості. Довелося проїхати через все місто. Улюблений мчав дуже швидко, кілька разів цілком міг постраждати від співробітників поліції за перевищення швидкості, але обійшлося. Закінчилися житлові квартали, ми виїхали на автостраду. Пощастило, що чудово вмію керувати машиною, інакше точно знайшла б собі проблеми. Пройшло кілька хвилин, і раптом вдалині я помітила скупчення транспорту. Стало ясно, що попереду сталася аварія. Стояло кілька машин швидкої допомоги та патрульний автомобіль дорожньої інспекції. Сашко зупинився, вискочив, відкрив багажник, дістав сумку великого розміру і поспішив до місця події.
Співробітник поліції пропустив його безперешкодно. Зупинившись, увімкнула аварійні вогні та вирушила слідом. Коли підійшла ближче, то стало ніяково. Машина збила лося, що перебігало дорогу. Лі карська бригада прийшла на допомогу постраждалим людям. А осторонь лежала покалічена тварина. Поруч із нею Олександр діставав із сумки інструменти, робив укол, щось оглядав на тілі звіра. Одразу згадала, що розповідав Сашко. Давним-давно мій к оханий навчався на ветеринара, але щось трапилося, і він змінив професію. – Дівчинко, стійте! Туди не можна! – Я поспішила ближче, але поліцейський перегородив шлях. – Там мій чоловік! Бачите, він допомагає тварині! Мені треба туди! – Добре, йдіть. – Лейтенант ДПС оглянув мене з ніг до голови, повернувся в бік Сашка. – Ну що, як він? – підбігла я до ко ханого. – Погано дуже погано. Удар був сильний. Боюся, що не врятуємо! – не підводячи голови, відповів Сашко. Потім сильно здригнувся. – Ти?! Що ти тут робиш?! – різко піднявши підборіддя, глянув він мені у вічі. – Захотіла дізнатися, куди ти так швидко виїхав! – відповіла зухвало.
– Ну що, велика ревнивицька, тепер побачила, чим займаюся?! – Усміхнувся к оханий і продовжив рятувати тварину. Через якийсь час під’їхали працівники природоохоронної організації. Один почав вичитувати водія, двоє інших попрямували до нас. – Привіт, Олександре, – привіталися вони з моїм хлопцем. – Як лось? – Випадок дуже тяжкий, боюся, все буде погано! – Не ведіть мене за ніс, юначе! – Підійшов їх начальник. – Я щоразу чую таке! А потім знову і знову випускаємо твоїх пацієнтів у ліс! – Іване Івановичу! Викликай вантажівку з витягом! – звернувся він до підлеглого. – Нехай приїжджають, забирають у наш притулок. Лось молодий, видужає! – Наступного разу нікуди без мене не поїдеш! – зі сльозами дивилася на плече Сашка. – Я тобі допомагатиму! Обіцяю! – І ревнувати більше не станеш? – З усмішкою обернувся до мене Сашко. – Ну немає! І не сподівайся! – Вмить розлютилася я, а через секунду ніжно поцілувавши свого героя.
