– У мене свекруха зі свекром вічно у сварkах, – каже сорокарічна Аня. – Двадцять чотири роки як заміжня, у них щодня гризня. Ось через це дітей до них не возила. Щоб онучок побачити, свекруха сама приїжджала. Я суворо негативно ставлюся до того, щоби діти дивилися і слухали подібне… Там справжній зоопарк, не привертаю. Свекор нап’ється, починає kричати на свекруху, ні в що її не ставить, паскудничає по-дрібному… та в сльози. Дзвонить скаржитися синові. – Жах. Аж rидко. А твій чоловік? – Звичайно на всіх парах мчить до них, розбиратися. Батьку привести до тями.
Але який у цьому сенс? Він поїде, вони знову одні, і знову починають..- Ну раз так все поrано, чого свекруха чекає? Розійшлися б і не тріпали один одному нер ви. У грошовому плані вона незалежна, nенсіонерка, у сина своя сім’я… Чому такі муки терпить? – Та вся nроблема в тому, що вони вже розлу чені. Давно. Ми тоді ще навіть не побралися. – Під тридцять років уже у розлу ченні?! Чому ж досі живуть разом?- Так вся справа в квартирі. Вона у них маленька. Розміняти навіть на дві кімнати у комуналці неможливо.
Я свекруху якось запитала, чому, коли син ще маленький був, а ви молоді були, не пішли від нього. Вона мені у відповідь – чого це мені з малюком іти? А квартиру цієї п’яні залишати? Та нікуди їй іти. Вся рідня в глухому селі живе. – Свекор теж, мабуть, залишати житло не хоче? – У жодному разі. Все життя у гулянках, і завжди додому приходив. Мій чоловік хоче матері зняти житло, але та не думає погоджуватися. Каже: “Я буду у чужих людей на пташиних правах жити, а цей один тут житиме?!” Я таке життя не зазнала б. Але мені легко казати. Мені є куди йти – до мами…
