На весіллі, чотири роки тому, перший, хто вийшов казати тост – була моя свекруха. Говорила довго, навіть розnлакалася, бажала нам кохання, дітей, і наприкінці подарувала нам ключі від квартири. Ми були на сьомому небі від щастя. Ця двокімнатна квартира колись належала бабусі мого чоловіка. У цій квартирі ми три роки мешкали вдвох, а 8 місяців тому у нас наро дилася донька. Місяць тому до нас приїхала свекруха зі своїм молодшим сином. Зайшла з великими баулами і почала командувати, до якої кімнати проносити синові речі. Ми з чоловіком остовпіли; я взагалі не знала, як поводитися. -Мам, Що відбувається? -Олежка тепер житиме з вами.
А що? Йому звідси ближче до університету. -А з нами порадитись не треба було? Мене все це так бен тежило: колись цю двокімнатну квартиру подарували нам, а тепер розпоряджаються, хто з ким житиме, без нашого відома. -Людмило Іванівно, ви ж подарували цю квартиру нам. -Що ти сказала? Подарувала? Не сміши мене, нічого я нікому не дарувала. Я до вас не чужу людину підселяю, рідного брата. Я другому синові теж маю дати дах над головою. Вона нам все це сказала, швиденько встала та пішла. Олег став спокійно розкладати речі. Взагалі хлопцеві було однаково, з ким жити; він, головне, комп’ютер із собою взяв, а де він стоїть – це не дуже важливо.
Пізніше з’ясувалося, що у свекрухи особисте життя налагодилося. Вона не хотіла, щоб молодший син їй заважав, тож збагрила його нам. А нам він не завадить – думала вона. У нас із Олегом графіки не збігаються. Вночі він шумить на кухні, а вранці і цілий день ми його, бачите, будимо. Олег – молодий хлопець, у нього зрос таючий організм, він постійно їсть. Я приготую ввечері суп на завтра – на ранок його вже немає. Чоловік питав у своєї матері, хто утримуватиме молодшого брата. А вона нам сказала: “Вам що, тарілки супу шкода?”. Так, не шкода нам. Просто Олег і вчитися у цьому університеті не хоче, не хоче й працювати. Йому зручніше на нашій шиї сидіти.
