Мого брата не ста ло, коли його старшому було три роки, а молодий був немовлям. Жили вони у квартирі, успадкованій братом від бабусі. Мама відразу ж сказала невістці, що вона з дітьми залишиться жити там же. Ми з мамою допомагали Ганні як могли. Ми чудово ладнали один з одним. Вона не захотіла сидіти на нашій шиї та пішла працювати. Тільки за дітьми просила доглянути. Бувало, що племінників залишали в нас на ніч, щоб дати Ганні трохи відпочити. Діти виросли, я отримала диплом ВНЗ, Ганна займалася кар’єрою, мама теж працювала. Навіть коли Ганна сказала, що збирається заміж, ми зраділи за неї.
– Все правильно, – сказала мама, – ти ще молода. Досить суму вати. Через п’ять років Ганна вийшла заміж та переїхала жити до чоловіка. Після їхнього переїзду, я сказала матері, що хочу жити в бабусиній квартирі. Але мама вирішила її здавати та накопичувати гроші. Незабаром я вийшла заміж, наро дила двійнят, і ми купили квартиру в іnотеку. – Важко вам буде із двома. Але ви впораєтеся. Коли цю іnотеку закриєте, беріть одразу іншу. Щоб хоч когось із дітей забезпечити квартирою.
А далі вже буде видно. – То це ж не скоро. З чого такі думки? – Запитала я маму. – З того, що я все залишу Ганні та її хлопцям. – Та я якось не замислювалася над спадщиною. А що мені? Нічого? – Мій син мав їх забезпечити. Його немає, отже, язок переходити до мене. – Ну, з онуками зрозуміло. Але ж у Ганні чоловік є. – Сьогодні є, а завтра може й не бути. Куди їй потім? Мені стало дуже прикро. Мати просто взяла та викреслила мене зі спадщини. Гаразд, а онуки? Одним онукам все, іншим нічого? Так рідні бабусі не роблять.
