Я вже десять років, як одружена. І всі ці десять років свекри наполегливо намагаються приорати мене на своїх дачних угіддях. Я до мозку кісток – міська мешканка. Мені ці садово-городні “радощі” не потрібні. Але мої свекри просто не переживуть, якщо за сезон хоча б десяток разів не побачать мене на своєму городі. Я їм з першого дня заявила, що колупатись у землі не буду, але мене наполегливо просив чоловік, щоб хоч зрідка їхати допомагати його батькам. Перші роки мої свекри вдавалися до хитрощів. Вони закликали нас на шашлики. М’ясо, звісно, було. Але після важкого робочого дня, протягом якого ми горбатилися на городі.
Мені вдалося відлинивати у період вагітності. Хоч і тоді свекруха бурчала. Їхати з дворічною дочкою за тридев’ять земель теж не дуже хотілося. Але свекруха спокушала ягодами, якими наїсться моя донька. Я звичайно усвідомлювала, що мені доведеться обробляти всі кущі. Збирати весь урожай. Кілька років тому свекри викупили ще й землю по сусідству. А потім (K/K) залишили свою квартиру доньці, а самі переїхали на дачу. Нам вони оголосили, що квартиру залишать у спадок дочці, а синові – дачу. А цього року свекри взагалі розгорнулися.
Вони вирубали сад, щоб збільшити площу городу. І всю засадити картоплею. Після цього я відмовилася туди їхати. – Ми тут мучимося на двох ділянках, а ви там на диванах розлежуєтесь. У магазинах все дорого, а тут – своє. Без хімії, – намагалася посоромити свекруха. – Я працюю, а у вихідні волію приділити час будинку та сім’ї, а не кориться незрозуміло за що, – заперечувала я. – Ось ваша дочка вдома сидить, нехай вона допомагає. — То ж земля вам дістанеться, а не їй. А вона мені потрібна, ця земля? Що мені з нею робити? Горбатитися? Дуже вдячна. Не бажаю все життя копатися в ньому.
