Я і мій чоловік із самого дитинства виховували нашу дочку незаздрісною і знаючою собі ціну людиною. Вона ще з пелюшок вчилася покладатися тільки на себе і навіть у найкритичніших ситуаціях не кликала на допомогу. Навіть коли вона падала, будучи зовсім крихіткою, піднімалася сама і йшла далі. У школі вона навчалася на одні п’ятірки, закінчила її з червоним дипломом, вступила до одного з найкращих університетів країни. Ці якості протрималися у ній із її весілля. Вона вже знайшла собі роботу в офісі, могла сама себе повністю забезпечувати, проте проблеми з фінансами з’явилися, коли після весілля перед молодятами постало житлове питання.
Дочка сказала, що сама може накопичити на хорошу двокімнатну, просто треба почекати, але ні зять, ні його родичі не поспішали допомагати їй з цим питанням. Причому навіть альтернативу, наприклад, тимчасове проживання у будинку батьків чоловіка, не запропонували, просто з радістю прийняли пропозицію доньки. Нам це, звичайно, не сподобалося, але заради доньки, заради її щастя ми були готові на багато чого й самі для пари купили квартиру в іпотеку. Дочка була нам неймовірно вдячна і частину з кожної зарплати надсилала нам, хоч ми й не просили.
Весь цей час, поки наша дочка пропадала на роботі заради блага своєї сім’ї, її чоловік просто працював у заводі, де, насправді, просто пив зі своїми друзями алкоrоліками. Причому це лише влітку. Взимку він узагалі весь день удома сидів. Так вони прожили два роки, дочка наро дила дівчинку, і тут несподівано для всіх, зять подав на розлучення, та ще й зажадав поділу майна, яке, по суті, було повністю нажите донькою, а з їхнього боку ні копійки не було вкладено. Нещодавно ми з чоловіком побачили цього балакуна на нашій вулиці. Він навіть не привітався, тільки сказав, мовляв, зустрінемося у суді. І де моя дочка таке непорозуміння знайшла?
