Моя сім’я складалася з матері, батька, мене і мого брата. Богдан, мій молодший брат, переїхав у місто. Я залишилася з батьками. Через час я вийшла заміж. Богдан теж одружився і став батьком двох доньок. Час від часу він приходив до мене зі своєю сім’єю. Його старша дочка подорослішала і вже сама відвідувала нас. Я з трепетом чекала приїзду племінниці. Коли племінниця приїзджає до мене, я роблю все можливе, щоб її розважити. Напередодні її від’їзду ми довго розмовляли. Я висловила їй незадоволеність про матеріальних витратах на батьків.
Я просто хотіла поділитися. Зрештою, вона – моя племінниця. Ми проговорили до пізньої ночі, а на наступний ранок вона вручила мені гроші, сказала, що замість подарунків. – Не треба! Нам вистачає! – рішуче заявила я. – Я б теж хотіла допомогти, — була непохитна моя племінниця. Мені гроші не потрібні, але племінниця дуже хотіла допомогти. Я подякувала і взяла гроші. Вона поїхала, а у мене був гарний настрій, так як з племінницею краще познайомилася і майже подружилися. Після цього мені подзвонив брат: – Про що ти думала, коли брала гроші у моєї дочки?
– Я не хотіла брати. Вона дуже хотіла допомогти. Потім Богдан став зви нувачувати мене в тому, що я скористалася її добротою. Мої спроби пояснити, що я нічого не просила, що це було просто бажання дочки зробити хороший вчинок, були зустрінуті стіною нерозуміння. – Ти повинна була просити у мене грошей, а не виманювати у дочки, — зауважив він. Як тільки ми закінчили розмову, я перевела на його карту подвійну сумму. Це був останній раз, коли я розмовляла з братом. Я уявляла себе на його місці, що б я зробила, якби це була моя дочка. Але тут все було навпаки.
