Алла з Максом дружать із дитинства. Їхні сім’ї жили в одному під’їзді, їх водили в той самий дитсадок, потім вони разом відвідували школу. Алла на рік молодша за Макса. Але це не стало перешкодою для їхньої дружби. Після демобілізації Макса вони одружилися. На той час батьки Алли переїхали жити в іншу квартиру, а свою залишили дочці. Максу ж квартира дісталася у спадок. Молодята оселилися в квартирі Алли, а житло Макса здали в оренду. Після двох років спільного життя, Алла з Максом зрозуміли, що шкільна дружба – це не кохання. І розлу чилися. Але їхня дружба від цього не постра ждала.
Вони, як і раніше, близькі, і готові бути поруч і в радості, і в горі. Ну, і що такого? У чому сенс “казки”? Зачекайте, це була приказка, а казка попереду. Через два роки після розлучення Макс одружився повторно. На мені. Алла привела чоловіка ще раніше. Про їхні стосунки я дізналася на нашому весіллі. Макс сам розповів, як нас знайомив. Макс називає Аллу рідною людиною, і вважає, що вона має бути присутня на всіх наших сімейних святах. А Алла намагається стати мені подругою.
Каже, що: “Я Макса знаю “вздовж і поперек”, можу порадити у разі чого”. Але я поки що не готова до дружби з нею. І мені здається, що… я рев ную. Ну, а як не рев нувати? – Максе, любий, ну можу я її хоч на своїх іменинах не бачити? – мало не плачучи питаю чоловіка – Мариночка, – каже він, ніжно обіймаючи мене, – ми ж дружимо сім’ями, а яке свято без друзів. Ну не рев нуй, люба. Я лише тебе люблю. До того ж Алла прийде з чоловіком. Я кидаюся по квартирі з кута в куток. Ага, не рев нуй! Як не рев нувати, якщо без Алли у нас лише спільний сон. Як бути? Що робити в ситуації, що склалася – не можу вирішити.
