Ліза йшла стежкою під руку з двоюрідною сестрою і штовхала пожовкле листя. Ішла лиса, худа, з синцями під очима. У голові крутилися невеселі думки: «Ну, за класикою жанру в цей трагічний, але ніби гарний момент, варто було б сказати щось філософське, подивитися в далечінь і впасти намертво. Але ні! Життя хитріше. Це тільки в кіно таке милосердя дарується. А чому? Бо кіно люди створюють. У Бога свої ігри. Хіба він подарує такий простий спокій? Ні, він змучене тіло і душу тягатиме дорогами життя до кінця, щоб кола пекла потім не здавалися чимось незвичайним. Щоб не посміла людина потім сkаржитися, що це вище за її сили». Ішла Ліза і гірко посміхалася до своїх думок. Холодно було надворі, холодно було у душі.
Тепла машина зігріла лише тіло. По дорозі Наталя без упину розповідала: -Будинок цей я купила давно, думала, що там житиму. Тільки звикла я до міста, їхати не хочеться. Та й для роботи зручно. Але тобі там буде добре. Я вчора там все перевірила, і вода, і газ, і електрика, все є. А Вадик твій – козел плешивий. Недаремно він мені виглядом козла нагадував. Ти через нього сумувати не смій, зрозуміло? Не твоя людина, от і все. Знайшов собі якусь гримзу і в такий час життя кинув. От і добре! Та й пішов він знаєш куди? Знаєш! На великій, як його підлість, і на чорний, як його душа! -Наташа! Ну ти чого! -Ну, А що Наташа? Наталя хоче, щоб все було справедливо! На обличчі Лізи вперше за довгий час майнула тінь посмішки. Прямодушність та відвертість сестри їй завжди імпонувала.
Приїхали вони до добре обладнаного заміського будинку. На порозі їх зустрів великий, рудий пес. Ліза запитливо подивилася на сестру, а та лише плечима знизала. -Я його із притулку вчора привезла. Його ніхто брати не хотів, великий і старий. А тобі потрібен друг! Все необхідне купила. Корм у тебе є на місяць вперед, їжа в холодильнику, одягу у шафі повно. До речі, собаку звуть Гаспар. Не сумуйте, Лізо! Я тебе завтра навідаю. Наталя все в будинку показала і побігла назад до міста, щоб уранці на роботу встигнути. Лізі було некомфортно. Щоразу, коли вона бачила себе в дзеркалі, здригалася. Рятував лише погляд двох великих, надто розумних для собаки очей. Гаспар дивився на неї віддано, він ніби не бачив жодних вад. Увечері влаштувався на її колінах, і вони заснули. Вранці вона прокинулася від уважного погляду. Собака вмостився біля її ніг і мовчки спостерігав за дівчиною. Ліза важко зітхнула. -Ну що ж, спробуємо розпочати життя наново, так?
