Я з дитинства була дуже самодостатньою людиною, вміла все робити сама, і навіть у найкритичніших ситуаціях не просила ні в кого допомоги. Навіть не знаю, чому так склалося; батьки мене так не виховували, мабуть, це від народження в мені закладено. Чи хороша це риса чи ні – навіть не знаю, ось тільки в деяких ситуаціях, навіть коли допомога з боку мені необхідна, я просто почуваюся в безвиході.
Наприклад, останні пару тижнів, я просто виживаю, вся річ у тому, що у мене просто немає грошей на їжу, комуналку, та на все інше. У мене є лише одна дитина, дочка, яка раніше була дуже щедрою. Зайвої копійки вона в себе не залишала, щоб я собі капці купила, або хустку. Їжу вона готувала мені особисто, з продуктів, яка сама на свої гроші й купувала. Жила я тоді не дуже добре, від її грошей я, звичайно, відмовлялася – така ось я людина. Тоді дочка змушувала мене залишати їх.
А ще я тоді вахтеркою працювала, у школі, плюс після зміни прибирала у класах, заробітку вистачало на життя, але мені стукнуло 60, на моє місце взяли жінку молодшу. Стала я від безвиході жити на гроші дочки та пенсію, але невдовзі і та вийшла заміж, поїхала до Варшави, а потім і зовсім забула про мене. Хоча, знаєте, я сама їй брешу, що живу тут просто чудово, їм курочку, апельсиновий сік попиваю, хоча насправді грошей ледве на кашу-п’ятихвилинку вистачає. Сама розумію, з таким капіталом довго не протягну, але нічого з собою вдіяти не можу.
